— Хай Грімо охороняє коней, — сказав Планше, — а я, коли панове дозволять, ляжу тут під дверима, щоб ніхто не вліз до кімнати.
— На чому ж ти ляжеш? — спитав Д'Артаньян.
— Ось моя постіль, — відповів Планше. І він показав оберемок соломи.
— Ти маєш слушність, — сказав Д'Артаньян. — Обличчя хазяїна мені теж не подобається — надто вже воно солодке.
— І мені воно не подобається, — обізвався Атос.
Планше вліз у вікно й ліг упоперек дверей. Грімо замкнувся в стайні, сказавши, що на п'яту годину ранку всі четверо коней і він сам будуть готові рушати в дорогу.
Ніч минула досить спокійно. Щоправда, близько другої години хтось намагався відчинити двері; але Планше прокинувся й гукнув:
— Хто там?
Йому відповіли, що помилилися дверима, й пішли далі.
О четвертій ранку зі стайні долинув гамір. Виявилось, що Грімо хотів розбудити конюхів, і ті його побили. Коли друзі відчинили вікно, то побачили, що бідолашний Грімо лежить непритомний — його вдарили по голові держаком од вил.
Планше вийшов на подвір'я й хотів осідлати коня, але побачив, що ноги в них розбиті. Тільки Мушкетонів огир, який пробіг учора п'ять чи шість годин порожнем, міг би скакати далі, проте, з незрозумілої причини, коновал, котрого начебто попросили пустити кров одному з хазяйських коней, помилково зарізав коня Мушкетона.
Обставини й справді складалися кепсько: всі ці лихі події, які низалися одна на одну, могли бути випадковими, але так само вони могли стати й наслідком змови. Атос і Д'Артаньян вийшли на вулицю, а Планше подався довідатись, чи немає де часом трьох коней для продажу. Біля входу до корчми стояло двоє осідланих скакунів, свіжих і сильних. Це було саме те, що треба. Планше спитав, де власники коней; йому відповіли, що вони ночували в корчмі й зараз розраховуються з хазяїном.
Атос пішов заплатити за постій, а Д'Артаньян і Планше залишилися біля воріт. Корчмар був у дальній кімнаті з низькою стелею, і мушкетера попросили зайти туди.
Нічого не підозрюючи, Атос вийняв з кишені два пістолі й подав їх хазяїнові: той сидів за конторкою з безліччю маленьких шухлядок, одна з яких була напіввисунута. Корчмар узяв в Атоса гроші, прискіпливо роздивився їх і зненацька заволав, що пістолі фальшиві й що він зараз же накаже арештувати Атоса разом з його спільниками як фальшивомонетників.
— Негідник! — вигукнув Атос, наступаючи на хазяїна. — Я тобі вуха відріжу!
Аж тут четверо озброєних до зубів чолов'яг увірвалися через бічні двері й кинулись на Атоса.
— Я в пастці! — закричав Атос що було сили. — Не гай часу, Д'Артаньяне, скачи звідси! — І він двічі вистрелив з пістолета.
Д'Артаньян і Планше не примусили себе вмовляти. Вони відв'язали коней, що стояли біля воріт, скочили на них, дали остроги й помчали чвалом.
— Не знаєш, що сталося з Атосом? — спитав Д'Артаньян у Планше, підстьобуючи коня.
— Ах, пане, — відповів Планше, — я бачив, як двома пострілами він поклав двох зухвальців і напав зі шпагою в руках на решту лиходіїв.
— Молодець Атос! — прошепотів Д'Артаньян. — Подумати тільки, що довелось його покинути! А втім, можливо, така сама доля чигає й на нас через кілька кроків. Вперед, Планше, вперед! Ти славний хлопець.
— Я вже казав вам, добродію, — відповів Планше, — що пікардійця можна пізнати тільки в дії; до того ж, я тут у своїх рідних місцях, а це додає мені хоробрості.
Знову підостроживши коней, вони, не зупиняючись, доскакали до Сент-Омера. В Сент-Омері, не випускаючи про всяк випадок з рук вуздечок, подорожні дали коням перепочити, тут же на вулиці нашвидку попоїли й помчали далі.
Кроків за сто до в'їзду в Кале Д'Артаньянів кінь упав і не піднявся: кров полилася в нього з ніздрів і з очей. Залишався, правда, кінь Планше, але він став як укопаний, і годі було примусити його зрушити з місця.
На щастя, як ми вже сказали, мандрівники були за якихось сто кроків од міста; покинувши коней на дорозі, вони побігли до порту. Планше показав Д'Артаньянові на дворянина, що разом зі слугою також прямував до міста, випередивши їх не більше, ніж на п'ятдесят кроків.
Наші подорожні швидко наздогнали дворянина, хоч він і поспішав не менше за них. Ботфорти в незнайомця були запорошені, і він нетерпляче розпитував, чи не можна цієї ж хвилини виїхати до Англії.
— Не було б нічого простішого, — відказав капітан шхуни, готової до відплиття, — але сьогодні вранці надійшов наказ нікого не випускати в море без спеціального дозволу пана кардинала.
— Я маю такий дозвіл, — мовив дворянин, виймаючи з кишені папір. — Ось він.
— Хай його підпише комендант порту, — відповів капітан, — і моє судно до ваших послуг.
— Де мені знайти коменданта?
— В його заміському будинку.
— Де цей будинок?
— За чверть милі від міста. Його видно звідси; бачите, он там, біля горбочка, дах під черепицею.
— Дуже добре, — сказав дворянин.
І разом зі слугою він попрямував до будинку коменданта.
Д'Артаньян і Планше пішли слідом за незнайомцем, пропустивши його кроків на п'ятсот уперед.
За містом Д'Артаньян наддав ходи й наздогнав дворянина у невеличкому гайку.
— Добродію, — мовив Д'Артаньян, — ви, здається, дуже поспішаєте?
— Надзвичайно, добродію.
— Мені дуже прикро, — вів далі Д'Артаньян, — але я теж поспішаю і хотів би вас просити про послугу.
— Про яку саме?
— Пропустити мене вперед.
— Це неможливо, — відповів незнайомець. — Я проїхав шістдесят миль за сорок чотири години, і мені конче треба завтра опівдні бути в Лондоні.
— А я проїхав ту саму відстань за сорок годин, і мені треба бути в Лондоні завтра о десятій ранку.
— Дуже шкода, добродію; я приїхав першим і не пройду другим.
— Дуже шкода, добродію; я приїхав другим, але пройду першим.
— За наказом короля! — сказав дворянин.
— За власним бажанням! — сказав Д'Артаньян.
— Мені здається, ви просто шукаєте приводу для сварки.
— Тисяча чортів! Чом би й ні?
— Чого вам треба?
— Ви хочете знати?
— Авжеж.
— Гаразд! Мені потрібен дозвіл, який є у вас і якого немає в мене, дарма що він мені позаріз необхідний.
— Певно, ви жартуєте.
— Я ніколи не жартую.
— Уступіться з дороги!
— Не уступлюся.
— Мій хоробрий юначе, я розіб'ю вам голову. Гей, Любене! Мої пістолети!