Лорд Вінтер вів далі:
— Офіцера, який буде тут за начальника на час моєї відсутності, ви вже бачили, отже, знаєте його. Ви переконалися, що він уміє виконувати накази, бо, знаючи вас, я певен, що по дорозі сюди ви, безперечно, намагалися викликати його на розмову. І що ви скажете про нього? Чи могла б мармурова статуя бути мовчазніша й холодніша за нього? Ви вже не раз випробовували ваші чари на багатьох людях і, на лихо, завжди успішно; випробуйте їх на цьому офіцерові. Коли, тисяча чортів, ви й тут доможетеся свого, я ладен буду ручитися, що ви — сам демон.
Лорд Вінтер підійшов до дверей і рвучко відчинив їх.
— Покличте пана Фелтона, — наказав він і, обертаючись до міледі, додав: — Зараз я познайомлю його з вами.
В кімнаті запала німа тиша. За хвилину з-за дверей долинули повільні й розмірені звуки кроків, що наближалися. Незабаром у півмороці коридора з'явилася людська постать. Молодий офіцер, з яким ми вже познайомилися, зупинився на порозі, чекаючи на розпорядження барона.
— Заходьте, мій любий Джоне, — сказав лорд Вінтер. — Заходьте й замкніть двері.
Офіцер увійшов до кімнати.
— Прошу, — вів далі барон, — подивіться на цю жінку: вона молода, вона гарна, вона володіє всіма земними чарами. І що ж? Це страховисько, якому ледве минуло двадцять п'ять років, вчинило стільки злочинів, скільки ви не налічите й за цілий рік в архівах наших судів. Голос цієї жінки заворожує, краса принаджує жертву. Вона пробуватиме звабити вас, а може, навіть і вбити. Я витяг вас із злиднів, Фелтоне, я дав вам чин лейтенанта, одного разу я навіть урятував вам життя — ви знаєте, за яких обставин це було. Я не тільки ваш заступник, а й друг, не тільки благодійник, а й батько. Ця жінка приїхала до Англії, щоб улаштувати замах на моє життя. Я тримаю цю змію в своїх руках. І я кажу вам: "Друже мій, Фелтоне, Джоне, дитино моя, пильнуй мене й особливо сам стережися цієї жінки. Присягайся спасінням своєї душі, що збережеш її для тієї кари, на яку вона заслуговує. Джоне Фелтоне, я покладаюсь на твоє слово, Джоне Фелтоне, я вірю в твою чесність".
— Мілорде, — відповів молодий офіцер, кидаючи на міледі сповнений ненависті погляд. — Мілорде, присягаюсь вам: все буде зроблено так, як ви бажаєте.
Міледі зустріла цей погляд з виглядом покірливої жертви. Годі було собі уявити смиренніший і лагідніший вираз, ніж той, що осявав її чарівне личко. Навіть лорд Вінтер ледве впізнав у ній ту тигрицю, з якою хвилину тому ледве не вступив у люту боротьбу.
— Вона не повинна виходити з цієї кімнати, чуєте, Джоне? — вів далі лорд Вінтер. — Вона ні з ким не повинна листуватися; вона не повинна говорити ні з ким, окрім вас, коли, звичайно, ви зробите їй честь, розмовляючи з нею.
— Я присягнувся, мілорде, цього досить.
— А тепер, добродійко, благайте прощення в Бога, бо людський суд над вами вже звершено.
Міледі схилила голову, ніби цей вирок її й справді приголомшив.
Лорд Вінтер вийшов з кімнати, жестом запросивши Фелтона. Той поспішив слідом за ним і замкнув двері.
За хвилину в коридорі залунали важкі кроки солдата морської піхоти, що вартував з палашем за поясом і з мушкетом в руках.
Якийсь час міледі сиділа непорушно, гадаючи, що за нею можуть стежити крізь замкову щілину. Потім вона повільно підвела голову, і її обличчя знову набуло страхітливого виразу погрози та виклику. Вона підбігла до дверей і прислухалась, тоді глянула у вікно, відійшла від нього, знову сіла в глибоке крісло й замислилася.
XXI. Офіцер
Тим часом кардинал чекав новин з Англії, але ніяких вістей не надходило, крім хіба що неприємних та загрозливих.
Хоч Ла-Рошель перебувала в щільній облозі й успіх її, завдяки вжитим заходам, особливо завдяки дамбі, яка не давала човнам пробиратись у місто, видавався безсумнівним, проте блокада могла тривати ще довго, на превелику ганьбу королівського війська та на превелике невдоволення кардинала. Правда, йому не треба було більше сварити Людовіка XIII з Анною Австрійською — це вже він зробив, — але він мав у майбутньому мирити пана де Бассомп'єра, що несподівано посварився з герцогом Ангулемським. Що ж до брата короля, герцога Орлеанського, який почав облогу, то турботу про її завершення він цілком переклав на кардиналові плечі. Ла-рошельці, попри надзвичайну стійкість свого мера, зробили спробу збунтуватися, щоб скласти зброю. Мер наказав повісити бунтівників. Розправа над заводіями втихомирила найвідчайдушніших, і вони зважили за краще замордувати себе голодом. Ця загибель здавалася їм не такою скорою, а головне, не такою неминучою, як смерть на шибениці.
Зі свого боку, французи час від часу ловили гінців, яких ла-рошельці посилали до Бекінгема, або шпигунів, яких Бекінгем посилав до ла-рошельців. В усіх випадках суд був короткий. Пан кардинал вимовляв одне-однісіньке слово: "Повісити!" Запрошували короля подивитися на страту. Людовік XIII з'являвся не поспішаючи й сідав на таке місце, звідки можна було бачити процедуру в усіх подробицях. Це трохи розважало його й додавало терпіння продовжувати нудну облогу, хоч він раз у раз повторював, що хоче швидше повернутися до Парижа. Тож якби не ці шпигуни та гінці, його високопреосвященство, незважаючи на всю свою винахідливість, опинився б у великій скруті.
Проте час минав, а ла-рошельці не здавалися: останній гонець, якого впіймали французи, віз листа Бекінгемові. В листі, правда, мовилося, що місто перебуває в жахливому становищі; але замість написати: "Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, ми здамося", — автори повідомляли зовсім інше: "Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, то на той час, коли вона з'явиться, ми всі сконаємо з голоду".
Отож ла-рошельці покладали всі надії тільки на Бекінгема. Вони вважали Бекінгема своїм месією[216]. Було ясно: якби вони напевне дізналися, що на Бекінгема розраховувати вже марно, то разом з надією втратили б і всю свою мужність.
Тому кардинал дуже нетерпляче чекав з Англії вістей про те, що Бекінгем не прибуде до Ла-Рошелі.
Питання про взяття міста приступом часто розглядалося на королівській раді, проте його щоразу відхиляли. По-перше, всі вважали Ла-Рошель неприступною, а по-друге, кардинал, хоч би що він говорив у приватних розмовах, чудово розумів: згода на страхітливе пролиття крові в бою, де французам довелося б воювати проти таких самих французів, була б у політиці поверненням на шістдесят років назад, — а кардинал був для свого часу людиною, як тепер кажуть, передових поглядів. Бо й справді, пограбування Ла-Рошелі та знищення кількох тисяч гугенотів, котрі скоріше дали б себе вбити, ніж склали зброю, аж надто скидалося б у 1628 році на Варфоломіївську ніч 1572 року.