Всі ці чотири чесноти запекло змагалися між собою, даючи поживу для виголошення блискучих промов, яких ми не наводимо тут тільки тому, що вони видадуться трохи задовгими.
— На жаль, — сказав Атос, — треба було б, щоб наш посланець поєднував у собі всі ці чотири якості.
— А де ви знайдете такого?
— Ніде, звичайно! — погодився Атос — Я й сам це знаю. А тому візьміть Грімо.
— Візьміть Мушкетона.
— Візьміть Базена.
— Візьміть Планше. Планше хоробрий і спритний; це вже дві чесноти з чотирьох.
— Панове, — мовив Араміс — Головне полягає не в тому, щоб знати, хто з наших чотирьох слуг найскромніший, найдужчий, найспритніший або найхоробріший; головне полягає в тому, щоб знати, хто з них найбільше любить гроші.
— Дуже розумна думка, — сказав Атос — Завжди годиться пам'ятати про людські вади, а не тільки про їхні чесноти. Пане абате, ви й справді великий мораліст!
— Так, це головне, — вів далі Араміс — Адже нам потрібні надійні виконавці наших доручень не лише для того, щоб досягти успіху, а й для того, щоб не зазнати невдачі. Бо в разі невдачі важитиме своєю головою не слуга…
— Тихше, Арамісе! — застережливо кинув Атос.
— Ви маєте слушність, — погодився Араміс — Тож я кажу: не слуга, а його пан і навіть усі ми, панове! Чи віддані нам наші слуги настільки, щоб заради нас ризикувати життям? Ні.
— Слово честі, — сказав Д'Артаньян, — я майже ладен поручитися за Планше.
— Так от, мій любий друже, додайте до безкорисливої відданості вашого Планше чималу суму грошей, яка забезпечила б йому певний достаток, і тоді ви зможете ручитися за нього цілком.
— Отакої! Вас однаково обдурять, — обізвався Атос, який був оптимістом, коли йшлося про речі, і песимістом, коли йшлося про людей. — Вони пообіцяють усе, аби тільки одержати гроші, а в дорозі від страху забудуть навіть рідного батька. Коли їх спіймають, то негайно притиснуть; а притиснуті, вони в усьому признаються. Якого чорта! Ми не діти! Щоб дістатись до Англії (Атос стишив голос), треба проїхати всю Францію, всіяну кардиналовими шпигунами та поплічниками; щоб сісти на корабель, треба мати перепустку; щоб знайти дорогу до Лондона, треба знати англійську мову. Як на мене, справа аж надто складна.
— Та ні, — відповів Д'Артаньян, якому дуже хотілося, щоб їхня справа вдалася. — Навпаки, я вважаю, що вона дуже легка. Ну, звичайно, хай йому чорт, коли написати лордові Вінтеру про двірцеві справи, про лихі заміри кардинала…
— Тихше! — знову застеріг Атос.
— Про всі інтриги й державні таємниці, — вів далі Д'Артаньян, мимоволі стишуючи голос, — то, звичайно, нас усіх колесують живцем. Однак, ради Бога, Атосе, не забувайте, що ми йому напишемо, як ви самі сказали, про сімейну справу, ми напишемо тільки для того, аби після приїзду міледі до Лондона він позбавив її змоги шкодити нам. Я б написав йому приблизно так…
— Послухаймо, — сказав Араміс, заздалегідь прибираючи невдоволеного вигляду.
— "Шановний добродію і любий друже…" — Еге ж, писати "любий друже" англійцеві! — урвав Атос — Оце так початок! Браво, Д'Артаньяне! За саме це звертання вас не колесують, а четвертують.
— Гаразд! Хай буде по-вашому. Я напишу коротко: "Шановний добродію".
— Можете навіть написати "мілорде", — зауважив Атос, який завжди вважав за потрібне дотримуватися звичних форм ввічливості.
— "Мілорде, чи пам'ятаєте ви невеличку галявину за Люксембургом, де паслися кози?"
— Отакої! Тепер іще й Люксембург! Подумають, що ви натякаєте на королеву-матір. Нічого не скажеш, дотепна вигадка! — всміхнувся Атос.
— Ну, тоді напишемо так: "Мілорде, чи пам'ятаєте ви ту невеличку галявину, де вам урятували життя?"
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав Атос, — ви ніколи не навчитеся писати листи. "Де вам урятували життя"! Яка ганьба! Це не гідно шляхетної людини. Про такі послуги порядним людям не нагадують. Докоряти благодіянням — значить ображати.
— Ах, мій друже, — заперечив Д'Артаньян, — ви нестерпні. Якщо треба писати під вашою цензурою, то я відмовляюся від цього.
— І правильно робите, любий. Орудуйте мушкетом і шпагою — ви маєте до цього неабиякий хист. Перо ж віддайте панові абатові — це йому більше до снаги.
— Справді, — сказав Портос, — віддайте перо Арамісові, адже він навіть пише дисертації латиною.
— Про мене! — здався Д'Артаньян. — Тож напишіть нам цю записку, Арамісе. Тільки благаю вас ім'ям найсвятішого отця нашого — папи, — будьте обачливі, бо попереджаю, що я теж не подарую вам жодної невдалої фрази.
— Прошу вас, — відповів Араміс із простодушною самовпевненістю, властивою всім поетам. — Але ознайомте мене з деталями. Правда, я не раз чув розмови про те, що невістка лорда Вінтера велика негідниця, і навіть сам у цьому переконався, підслухавши її розмову з кардиналом…
— Та тихше-бо, хай йому чорт! — мовив Атос.
— Але, — закінчив свою думку Араміс, — мені не відомі подробиці.
— І мені також, — докинув Портос.
Д'Артаньян та Атос якийсь час мовчки дивились один на одного. Нарешті Атос, зібравшись з думками й збліднувши більше, ніж звичайно, кивнув головою, і Д'Артаньян зрозумів: можна говорити.
— Гаразд! Ось як треба написати, — почав він. — "Мілорде, ваша невістка — безчесна лиходійка, яка намагалась підіслати до вас убивць, щоб успадкувати ваші гроші. Але вона не мала права одружитися з вашим братом, бо вже була заміжня у Франції, і…"
Тут Д'Артаньян зупинився, ніби шукаючи потрібного слова, і глянув на Атоса.
— "І чоловік вигнав її", — підказав Атос.
— "Бо вона затаврована", — повів далі Д'Артаньян.
— Та годі вам! — вигукнув Портос — Бути цього не може! Вона хотіла підіслати вбивцю до свого дівера?
— Так.
— Вона була вже заміжня?
— Так.
— І її чоловік побачив у неї на плечі лілію? — спитав Портос.
— Так.
Ці три "так" вимовив Атос, і кожне наступне звучало похмуріше за попереднє.
— А хто бачив на ній це тавро? — спитав Араміс.
— Д'Артаньян і я, або, точніше, щоб зберегти хронологічний порядок, я і Д'Артаньян, — відповів Атос.
— А чоловік цієї страхітливої почвари ще живий? — поцікавився Араміс.
— Живий.
— Ви певні цього?
— Авжеж, певен.
На якусь мить запала напружена тиша — кожен перебував під враженням почутого.