— Трохи тобі допоможу, — прошепотіла жінка. — Покажи мені, де тебе болить?
Він показав на руки і ноги, і жінка плеснула на них водою. Тепло і радісно йому зробилося, і захотілося побачити свою невидиму й досі благодійницю.
— Хто ти і чому до мене прийшла? — спитав тихо.
— Так уже не пізнаєш? — проказала жінка. — Чи багато благодійниць може до тебе зараз прийти?
— Не гідний я твоєї ласки, — сказав він.
Знову подивився туди, де бачив луг, зарослий крином та маками, і йому здалося, що він таки й справді пізнає, хто до нього завітав. Але не міг повірити в таке велике щастя, не міг і не смів.
— Невже це ти, Жінко з цвіту? — прошепотів він.
Бона зітхнула тут, коло нього, простягла долоню і знову-таки, як маленького, тихо погладила по волоссі.
— Жінка з цвіту! — прошепотів він зворушено. — Боже мій, за віщо мені таке щастя?
Вона знову зітхнула і звелася. Вдивлявсь у неї з гострою пожадністю і, хоч і тепер не побачив її обличчя, уздрів її шати. Так, це було біле й червоне пелюстя — біле світліло в темені, а червоне горіло. Почув неземний запах, що відходив од неї, і не хотів, не бажав, щоб вона так швидко його покинула. Хотів їй щось сказати, вже смикнувся, задзвенівши ланцюгами, хотів висповідатися і попросити прощення, хотів бозна-чого, але натомість знову потекли йому на обличчя тихі, покірливі сльози. — Плач, — сказала лагідно Жінка з цвіту. — Плач, Петре, бо печаль свята!
Тоді він побачив ще одне диво. На голову жінці почала опускатися кругла іскриста зоря. Спершу ковзнула їй на праве плече і освітила прегарне, але таки незнайоме обличчя, відтак перекотилася на ліве плече і догоріла, розливши м'яке червонясте світло.
— Дякую тобі, що прийшла, Жінко з цвіту, — сказав він. — Тепер мені і вмерти не страшно. Не знайшов я іншого способу, щоб захистити себе і дім свій — немає в мене вже дому.
— Випий води, — сказала Жінка з цвіту й піднесла йому до вуст складені човником долоні.
Він випив ту воду пожадливо. Тоді Жінка з цвіту знову набрала повну пригорщ і знову піднесла. Він випив і це, а по тому зморено відкинувся до стіни, до якої був прикутий.
Жінка похилилася, щоб підняти з трави коромисло. Наклала відра і взяла на плече. Постояла якийсь час, дивлячись на нього, і знову не бачив він її обличчя, а тільки тінь. Зашаруділа одежа — Жінка з цвіту пішла. Ішла через дворище ратушу, і там, де ступала, виростали квіти. Петро зачудовано на все те дивився, бо одна нога Жінки з цвіту лишала квітку білу, а друга — червону.
— Постій! — гукнув він їй услід. — Ти поранила ногу! Жінка спинилася і знову озирнулася до нього. І здалося йому, хоч не бачив її обличчя, що зовсім печальний був її погляд. І він не гукав на неї більше. Притулив долоню до очей, бо пізнав причину, чому кривавився той другий слід. Пізнав, але нічого не сказав, адже сам був у тому винуватий.
10
Вранці в міський уряд прийшли цилюрник і Тимошевий родич Степан Мохна. Минули скуленого під стіною Петра і зайшли у ратуш. Тут уже був війт Семен Герасименко, міський писар і один із бурмистрів.
— То що Тиміш Мохна? — спитав війт. Цилюрник із Степаном перехрестилися.
— Відійшов сьогодні вночі, — сказав поважно цилюрник.
— Чи приходив він до пам'яті?
— Оце ми хочемо і заявити панам урядовим, — відповів Степан.
— Він прийшов до пам'яті вчора пізно ввечері, — сказав цилюрник. — Була при цьому його жона Тимошиха, Степан Мохна, — він хитнув рукою на родича, — брат Тимофііхи Гнат Бубенко і я.
У цей час зайшов до ратушу й сотник Федір Данилович. Став, опустив вуса й слухав.
— Тиміш заговорив, — мовив цилюрник, — і заговорив притомно…
Він замовк, і війтові довелося його підігнати:
— Що ж сказав про свого вбивцю?
— Сказав, — увійшов у мову Степан Мохна, — щоб Петра Гайдученка не лаяли, а про себе він сказав: "Так мені бог дав… І не благословив Гайдученкової смерті…"
В ратушу зависла тиша. Війт перезирнувся з бурмистром, а сотник звів голову й пильно подивився на цилюрника та Степана Мохну.
— Це була остання воля покійника? Вони хитнули згідно головами.
— Це була остання його воля, — сказав цилюрник. На те сотник зітхнув.
— Запишіть це, пане писарю, до міських книг, — сказав неквапно. — А ви, пане війте, накажіть розкувати Петра Гайдученка.
Він вийшов з ратушу разом з цилюрником та Степаном Мохною. Степан та цилюрник подалися по домівках, а сотник підійшов до прикутого Петра.
— Помер Тиміш Мохна, — сказав він, і Петро здригнувся, злякано на нього подивившись.
— Коли?
— Сьогодні вночі, — сказав сотник. — Але тобі поталанило.
— Виповів свою волю? — швидко спитав Петро.
— Атож. Не благословив він твоєї смерті. Можеш радіти, зараз прийде коваль і тебе розкує.
Але Петро, здавалося, не радів. Дивився на сотника великими, слізливими, синіми очима.
— Не знаю, Петре, чи ти божевільний, чи наговорили на тебе, але я не хотів би, щоб ти й далі жив у моїй сотні.
— Відаю про це, — сказав спроквола Петро. — Не буде мені тут життя!
— Атож! — мовив сотник. — Мохни — сильний рід, і навряд чи вибачать тобі уразу.
— Я вже думав про це, — видихнув Петро. — Сьогодні вночі…
— Знав, що Тиміш тебе помилує?
— Знав, — шепнув Петро.
— Може, розкажеш, що там у вас вийшло?
— Ні, — сказав Петро Гайдученко. — Розсудити має мене тільки бог…
— Не про суд я говорю, — мовив сотник. — Людський суд уже своє розсудив. Питаюсь, як людина в людини. Петро звів очі, і вони на мить стали холодні.
— Хочете бути добрим, пане сотнику? Чи думаєте: все може улягати вашій волі?
— А чи зле, що хочу бути добрим? — спитав Данилович.
— Ви сильний світу цього, пане сотнику. І добро ваше — сама тільки сила…
Він відвернувся і побачив, що іде по вулиці коваль. Могутній і товстий, ніс за плечем лантух з ковальським приладдям і, певне, зовсім не поспішав, бо чоботи його надто поволеньки товкли куряву.
— Не дурну річ ти виповів, — сказав сотник, смикаючи себе за вус. — Але і силі потрібно добра. Більше, може, ніж вам, тим, хто простотою своєю величається.
11
Петро Гайдученко пішов з міста, не заходячи попрощатися і з жінкою, і все наче тьмою покрилося — відрізався від міста навік. Тож єдине, що мав зараз, — це клапоть дороги перед собою, який вів його і вів. В пітьмі ж, що клалася позаду, втонуло все, що пережив: обличчя, з якими входив у стосунок, і речі, до яких торкався. Всі справи, які мав у тому світі, згасли, як свічки, і не стало їх, як не стає вгорілої олії. Всі слова, вимовлені в тому світі, стали наче опале листя, і тільки клапоть дороги був для нього світлий та живий…