Заскочив у сіни і став у дверях, світячи кривавою сокирою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в той час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших кинулися на Петра з палицями, але той зручно відбився сокирою.
— Стривайте, люди, — сказав, зайшовши у двір, війт Семен Герасименко. — Я побалакаю з ним… Гей, Петре, — сказав він владно. — Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.
— Хто до мене підійде, розчереплю голову, — прохрипів Петро.
— Заговорюйте тут його, — шепнув Герасименку осавула Савка. — Я обійду ззаду.
— Це балакаю до тебе я, Семен Герасименко, — голосно сказав війт. — Коли не хочеш, щоб тебе вбили, віддайся і підеш з нами у ратуш.
— Не піддамся я вам! — крикнув Петро. — Хоч би ви мене на часточки порубали.
— Чи ти сказився, Петре? — сказав Клим Стокоз. — Що це з тобою подіялося?
— Що подіялося, сам знаю, — сказав Петро. — А вам до того діла немає…
— Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? — спитав Іван Дячок.
— Це він і я знаємо, — сказав Петро. — І це наш із ним справунок.
Осавула Савка тим часом висадив хатнє вікно, і не встиг Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив його ззаду на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра. Засвистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо Петро.
— Ану розступіться, люди, — кинувся війт Герасименко. — В'яжіте його і ведіть на ратуш.
Петра в'язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.
8
Його поставили перед сотником Федором Даниловичем, наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато цікавих послухати цей перший розпит.
— Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мохну? — спитав сотник.
— Я вбив його, — відказав Петро.
— Чи живий він іще, пане війте?
— Ще живий, — сказав війт, — але непритомний.
— Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти забив Мохну, — сказав сотник.
— Причину цю виповість він сам, — відповів Петро. — А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.
— Ти вів себе, як захвоцаний, — сказав сотник, — але відповідаєш розумно.
— Це в нього буває, — виступила перед суд Гайдучиха. — Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові, що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно говорить, а коли як без розуму стає.
Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне страждання поступило йому на обличчі.
— Суд не може розглядати цю справу, доки не оскаржить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли він помре безсловесно, його рід, — сказав сотник. — І поки те станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед ратушем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.
Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ратушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра Гайдученка…
Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюрник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя — наче паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схлипувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула великими нетямущими очима на сотника, який заходив у двір.
— Чи не приходив до пам'яті? — спитав тихо сотник. Жінка кволо похитала головою.
— Може і не прийти, — спокійно сказав цилюрник. — Два удари сокирою по голові — цього забагато.
Сотник перемнувся з ноги на ногу: у дворі пахло кров'ю.
— Може, висловить свою долю щодо вбійника, — сказав нарешті сотник, — запам'ятайте…
Повернувся на закаблуках, а за його спиною знову тихо заскиглила Тимошиха.
Попростував на ратуш, і люди, які йшли за ним з цікавості, почали помалу розходитися. Він же йшов, наче не було за ним супроводу, спустив сиву голову й задумався. Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у ручні та ножні заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того, чепою до стіни, і кожен його рух озивався металевим дзвоном. Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не розійшлися, що побачили сотника.
— Живий ще Тимоха? — спитав Іван Дячок.
— Слава богу, — відказав сотник. — Але надія в нього невелика.
Люди перезирнулися і потягли по вулиці в напрямі Мохниного обійстя. Сотник підійшов до зібганого у грудку Петра і спинився за крок од нього.
— То чим ви з Тимошем не поділили, га? Петро звів сині спокійні очі, але за мить знову їх опустив.
— Надто тихий ти, Петре, — сказав сотник. — Дурний був Тимоха; таких тихих, як ти, найбільше оберігатися треба.
Петро тихо схлипнув і відвернувся. Сотник зітхнув, перемнувся з ноги на ногу і труснув вусами.
— Дурні ви обоє, — сказав сердито і, повернувшись, неквапно відійшов.
9
Петро скоцюрбивсь у своїх ланцях і, спустивши голову на груди, сидів так доти, доки не спала на землю ніч. Була та ніч невимовне чорна, як і та, коли зник був із неба місяць. Вже давно затихли вечірні звуки, і місто навколо спало, навіть пси перестали лементувати. Тоді тільки розплющив очі Петро, але від того не стало йому видніше. Дивився туди, де ховалась у темряві його хата, і тихі часті сльози почали випливати йому на закостеніле обличчя, вимиваючи з душі відчай та гіркоту. Відчував, що від тих сліз вільготніше було йому дихати і начебто послабли на ногах кайдани. Тіло полегшало і стало майже невагоме. Тоді він і почув тихі, м'які кроки, але через ті сльози, що лилися йому з очей, не примітив, хто ж то до нього простує. Тихий шелест одежі причувся зовсім поруч, він пізнав, що так шелестить тільки одежа жіноча. Жінка спинилася біля нього, і він звів до неї заплакане лице.
— Ти? — спитав, гадаючи, що це Гайдучиха. Але не побачив її лиця й не почув голосу. Жінка уклякла біля нього і втерла, як маленькому, сльози.
— Зараз тобі полегшає, — прошепотіла вона. — Принесла тобі води, щоб умився й напився.
Він зчудувався: голос, який почув, не був знайомий. Жінка ж, певне, принесла з собою відро, бо сплеснуло водою, і він побачив, що ця вода світиться в ясній, ніжній долоні, що нагадувала пелюстку квітки. Рука торкнулася його обличчя й вмила його. І потекли йому на шию й плечі запашні іскристі струмені, а він раптом згукнув здивовано, бо проясніла від того темінь і побачив він ліс, густо зарослий лілеями й маками.