Ми їли борщ, сидячи один супроти одного, і я відчув, що мій супутник хоче говорити. Але нітився, і тому я, відчуваючи нову історію, насторожився і став непомірне чемний та приязний.
— Дивний наш світ, — сказав нарешті Ковальський. — Усе в ньому збудовано так, щоб заважати людині жити.
Я й раніше примітив за горбуном схильність до вільнодумства, тому на його слово тільки моргнув; здається, зовсім так само, як ошуканець-смотритель. Ми сиділи в пасажирській кімнаті з облупленими стінами, на єдиному вікні мешкання долішня шиба була закладена дошкою, а ще одна тріснула. Сірий сутінок цідився крізь те вікно, і повітря навколо нас було як вогке холодне плетиво, немов вигадливий і невидимий павук-водяник сплів над світом з дощових ниток велетенську сітку, ловлячи живе й мертве.
— Я до цього не зразу додумався, — сказав горбань, неохоче сьорбаючи борщ. — Це, пане мій, і не думка навіть — це біда. Трапляються в житті люди щасливі й нещасливі, але є й гірші за них. Це я про невдах кажу, пане. Вірите в диявола? — спитав він, зирячи на мене так, ніби дияволом мав бути я.
Сміх мимоволі заклекотів мені в горлі.
— У диявола мушу вірити, — сказав легковажно, — бо інакше мав би відректись і від бога, а це річ небезпечна.
— Міряєте все на безпечне й небезпечне? — спитав Ковальський.
— Безпечне — це те, що не заважає нам жити й служити царю та вітчизні, — сказав я, — а небезпечне — це те, що робить нас нещасними.
Висловлювався лапідарно-точно і відчував од того задоволення.
— Отже, вірите в диявола, — сказав Ковальський, водячи по тарілці ложкою. — А я от не вірив. І він мені помстився…
Я був сама увага: здається, Ковальський починає розм'якати. Через це наладнав себе так, щоб випромінювати на співрозмовника якнайпогідніші хвилі — не повинен його відлякувати. Але той оповів про свою біду тільки одним реченням:
— У мене, пане, померла вся моя родина.
— Ви були одружені? — спитав я здивовано. На вуста горбаневі лягла смутна всмішка.
— Хіба горбуну не можна одружуватися? Чи, може, ніхто за нього не піде? Я ж зустрів таку добру, щиру душу, яка пішла за мене, любила й опікувалася мною. І так само любив її. Вона народила мені двоє дітей. Двоє милих, любих і гарних діток…
— Гадаєте, диявол забрав їх у вас? — трохи іронічно спитав.
— Не тільки дітей, але й дружину мою любу.
— А чому — диявол? — спитав уже трохи різко. — Адже диявол має діло до душі, а не до тіла. Життям відає господь. Він і забрав у вас дружину й дітей. Забрав, бо, можливо, полюбив.
Ковальський дивився на мене широко розплющеними очима. Було у тому його позирі багато смутку й незбагненна загнаність.
— А мене, як гіршого, лишив мучитися? — запитав він.
— Я цього не знаю, пане, — мовив мій розважливий голос. — І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не треба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий. Він спокушає людей — це так. Він робить їх лихими, хоч це вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що поробилися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські душі! З них він вибирає найгірші — чорні, закостенілі у гріхах своїх, решта його не цікавить…
Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник моїх резонів, здається, не слухав.
— Зараз я їду до міста, де мене не знають, — мовив Ковальський. — Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадаєте, вдасться мені втекти?
Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не шукає?
— А ви самі, — спитав я, нахиляючись над столом, — не чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федерацію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі художника Шевченка, котрий замість малювати писав обурливі вірші?
Ковальський заперечно покрутив головою.
— А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий гріх…
Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.
— Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який забрав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові зневіритися. Безвіри ж — найбільше лихо в державі і для людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі — грішники, і каятися треба, не нарікати…
Я вже говорив із непристойним пафосом — очі, що зоріли на мене, були по вінця налиті жахом.
— Вибачайте, пане, — сказав горбун, зводячись. — Вибачайте, що завів цю балачку.
Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.
Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами запала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої мандрівки.
У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Варшаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шумом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець, і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, якраз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища станції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схожі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім стежив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спокійно посопував носом — лежав на лаві скорчено й завмерло. Я тихцем позаздрив його витримці — мені дано жити життям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею графинею, — їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена дорога, а всі бажання їхні — закон. Але і їх б'ють ті ж таки пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть по зеленій дорозі.
З темряви випірнула карета, голосно закричав смотритель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених поспішно випрягали — карета в цей час німувала, можливо, генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й помчали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого відразу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити своїми копійками.