Дощ обсипав мені голову й спину, яка й заклякати почала, але я йшов і йшов. Був упертий і не збирався сходити зі своєї дороги. Мацав придорожнє коріння і так відчував шлях. Готовий був прорачкувати так цілу ніч, але на директорські очі в Житомирі з'явлюся таки у віцмундирній парі. Не дозволю собі зганьбитися, бо й честь у цьому світі треба берегти.
Наштовхнувся на валізу верстви через дві — радісне потрясіння охопило мене. Незважаючи на те, що дорога була мокра, я впав навколішки: аж гаряче стало від щастя. Ледве не заплакав, бо потай уже і у відчай западав, готувався й до найгіршого, тобто, що заблуджу в цій ночі, в цій круглій, глупій, нещадимій темряві, в цьому чужому світі, де ніколи не бував і нічого не знаю: хтозна-куди могли завести мене манівці. Але тепер, діставшись мети, я не міг стримати радісного вихлипу з грудей — не все у світі погано!
Отак стоячи на колінах перед власним чемоданом, я незвідь-чому згадав малий епізод зі свого дитинства. Якось мій батько допізна загравсь у дружбарт зі своїм столоначальником Василем Василевичем Мизниковським. У гостях був і я, бо міг уже скласти їм компанію. Отож ми поверталися додому в таку-от темну ніч, батько тримав у руках палицю. Йшли у цілковитій темряві, густо моросило, і зусібіч почали наскакувати на нас собаки. Не сподівався на те, що мій плохий батько зможе відігнатися від них самотужки, через це виламав з тину дрючка й собі. Ми пробиралися, ляпаючи по калюжах; собаки, відчувши наші палиці, відстали. Батько йшов мовчки, і тільки коли дійшли до свого двору, я відчув, що він незадоволений.
— Чи знаєш, хлопче, — сказав сухо, — що великий гріх перед богом користуватися чужим добром?
Я здивовано зупинився. Палиця, яку тримав, раптом почала пекти мені руку.
— Так, так, друже мій, — сказав рівним голосом батько. — Ти согрішив, виламавши з чужого тину палицю.
Його голос звучав урочисто й повчально. Зайве було бачити при цьому його обличчя: наповнилося благотою.
— Але ж, батьку, — пробував оправдатися. — Виламаною палицею я не зіпсував чужого тину, а вона захистила мене від собак.
Стояла навколо темінь, аж не бачили ми одне одного. Я чув батькове дихання і знав його настрій.
— Ліпше бути укушеним собакою, — проголосив він, — ніж узяти чуже. Ти винуватий, бо не взяв палиці з дому. Я от узяв і не мав потреби красти. Чому ж, — голос його став патетичний, — інший має відповідати за твою нерозсудливість своїм майном?
В тих словах була своя правда, але надто мала причина їх викликала.
— Хмизина з напівгнилого тину, — сказав я, — не складає людського майна. Інші беруть хабарі і знімають з бідного останню свитину — ось хто переступає божі заповіді! Що порівняно з цим мій учинок?
— Розумію тебе, — сумно обізвався батько. — Мені теж люблять казати, що спаситель дозволив даяння й дари. Але ж знаєш: я не такий. Не хочу примножувати зла цього світу, через це для мене взяти чужу соломину чи пограбувати на дорозі — все одно.
Мій батько був дивак. Гарний, святий, до дрібнички пунктуальний при виконанні повинностей і засад людської моралі. Я не був на нього схожий, але дещо взяв і собі. Рано відчув огиду до п'яних і обридження до всіляких дурманячих напоїв. Жіноча краса збуджувала мене, і я не міг байдуже дивитися на круглі форми жіночого тіла, але навчився гасити в собі низькі потяги. В університеті навіть вирішив лишитися непорочним, хотів постригтись у ченці, досягти архієрейства, але в мені завжди жив дух заперечення. Чи не тому почав досліджувати життя лаврських ченців і про те міг би написати окрему "Чорну книгу". Я добре пізнав взаємини між ченцями, їхнє ставлення до нижчих від себе і вищих, до мирян та начальства — і жахнувся. Зрозумів, що зі своїми нахилами загину, нічого не досягши, змушений буду відмовитися від своїх ідеалів і стати сліпим знаряддям у чужих, не вельми чистих руках. Саме тому я відкинувся від думок про чернецтво і вирішив жити самотою. Не мати ні друзів, ні кохання, а тільки спостерігати цей світ…
Стояти навколішки на мокрій землі було невигідно, ноги мені зсудомило від холодних корчів. Я підхопився, звалив валізу на плечі й потягся назад до повозу. Вряди-годи зупинявся й волав у темряву, мій крик лунко й моторошно провисав серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель порожнечі. В одному місці я перечепився через корінь і погримів разом з чемоданом на землю. Страшна думка пройняла мене: а що коли валіза розпадеться й мої дрібні гроші розсиплються в багні? Як би про мене подумали, коли б явився на службу без копійки в кишені?.. Але бог милував мене — привіски витримали силу удару. Тоді я закричав у ніч із відчаєм, і зовсім поруч почув відгук. По мені густо заструмів піт. Лився по лобі, напливав на очі, вирощувався на щоках, покривав плівкою живіт і ноги. Знову звалив чемодан на плечі і, сам себе не тямлячи і вже не остерігаючись, помчав у темряву, безрозсудно страхаючись, що, коли залишуся в ній довше, ніколи звідси не виберуся.
Я ледве не перекинув свого горбатого співподорожанина, котрий вийшов назустріч і гукав, щоб я не заблукав. Було це з його боку шляхетно, і я стримано йому подякував.
— Почав боятися, що заблукали, — коротко відказав Ковальський.
Тіло моє пробивав легкий трем, очевидно, так спадала з мене напруга, яку пережив. Дощ припустив сильніше, ми погукали візницю вже в два голоси, і той озвався зовсім неподалік. Улізли в буду і знову заколивалися — віз, як і раніше, готовий був перекинутися, але я тримався вже не за рейки, а за валізу — другої такої пригоди переживати не хотілося…
Ми щасливо дісталися до наступної станції, без затримки проїхали ще один прогін, а вже тут нас попередили, що чекають проїзду генерал-губернатора, який їде з Варшави. Ми змушені були зупинитися й замовили обід. Смотритель заправив за нього стільки, скільки вимагають у дорогому ресторані. Він мав довгі руді бакенбарди, а очі з-під пелехатих брів дивилися насмішкувато і злостиво.
— Мені нелегко діставати харчі, — сказав він, зводячи брову. — Зрештою, коли панам дорого, не силую…
Але ми були голодні, і цей ошуканець добре це бачив. Довелося мені трусити свої копійки. Ковальський у пересправу не вступав, він тільки зітхнув і заплатив за обід, не торгуючись.