За сніданком він полюбив розповідати їй про своє життя, а коли розказав усе, що тримала його пам'ять, почав викладати історію роду. Слухала це з інтересом, адже й сама належала вже до тих, раніше майже міфічних, Потоцьких, серед яких було стільки знаменитостей. Полководці й поети, державні діячі, некороновані властителі величезної кількості міст і сіл — їх не оминути, пишучи історію цього краю. Граф Мечислав пишався з того. Коли ж він пишався, голос його ставав деренчливий і неприємний, і вона несамохіть починала дратуватися, майже не слухаючи тих і справді дивовижних оповідей. Миттю відчував її стан і легко переводив мову на справи насущні: про слуг, управителів і про теперішні їхні господарчі справи. Але від того вона й нудитися починала, хоч і робила уважне лице.
— Це заскладне для жіночого розуму, — казала.
— Слушно, — буркав граф, дивлячись у тарілку й викликаючи на вуста всмішку, яка завжди її ображала й обурювала. — Може, розповісте про своє минуле ви?
Але вона не вміла та й не хотіла розповідати.
— У мене було нецікаве й убоге життя, і я не пригадую в ньому жодної історії, — казала й відала, що догоджує йому: і життям її та й родом граф Мечислав цікавився найменше. Зрештою, пропонував їй таке насамкінець трапези, щоб не вельми себе жіночими розповідями утяжувати.
Після сніданку вона мала грати на фортепіано. Але уроки музики свого часу їй давалися нелегко, через це й могла небагато. Але фортепіано звільняло її од розмов, окрім того, вивчила кілька нових п'єс і за цими вправами проводила годину-другу. Він терпляче сидів у глибині покою, курячи довжелезну люльку. Біля нього напохваті стояв виструнчений козачок на той випадок, коли люлька погасне й треба було б викресати вогню, — кресало й огниво висіло в козачка біля пояса. Викуривши люльку, граф відсилав козачка й дивився на дружину пильними очима, наче кіт, котрий чатує за мишею. Тоді вона й починала збиватись у грі, бо знала, чим це закінчиться.
Важко зводився з фотеля і йшов, залізно гупаючи, до інструмента. Фортепіано чутливо постогнувало від важких струсів: вій схилявся над Анелею, і вона чула тютюновий перегар.
— Може б, пані дозволили зіграти цю п'єсу мені?
— О, звісно! — схоплювалася вона, а він притримував її примушував сісти поруч.
Грав досконало. Тоді Анеля, здається, найдужче й ненавиділа його, бо принижував й цією грою. Робив із неї нікчему, їй доводилося збиратися на силі, щоб стримати сльози, які чавили горло. Граф же Мечислав наче забував про її присутність.
– Із вас міг би вийти великий музикант, — казала вона підхлібне, щоб загасити недоречний спалах роздратування.
— Музикант із графа Потоцького? — реготав він. — Скажіть щось смішніше…
"Звісно, — подумала вона, — людині, котра володів такою громадою людських душ, ні для чого бути музикантом. Йому взагалі можна бути ніким…"
По тому вони йшли гуляти. Допомагав дружині прикріпити півмаску, відтак відступав на крок і дивився.
— Ви, пані, найчудовіша жінка, яку я будь-коли зустрічав, — казав захоплено.
— У масці, пане?
— У масці ви таємнича. Обіцяєте хвилюючу розгадку. Найчудовіше в цій історії, що розгадка, а дається вона тільки мені, приносить більше сподіваного.
— Але ви вже знаєте розгадку, пане! — казала вона стримано.
— Знаю, але щоразу чудуюся!
Могла б утішитися з цього зовсім не недоладного комплімента, коли б не вимовлявся він людиною з такими лихими очима. Окрім того, вимовлявся згорда, майже крізь зуби, і вона не могла до кінця збагнути: каже він це сердечно чи в словах отих — прихований глум? Саме підозра про можливість такого глуму й гнівила її — у цей момент рада була, що на її обличчі маска, — не потребувала корчити вдавано задоволеної міни.
Слуги приносили шубу, і він сам загортав дружину в хутра. Накидав шубу й собі, і вони повільно йшли по засипаних снігом, але ретельно прочищених доріжках парку. Дерева вилискували від гри іскор — гілля покрилося інеєм. Від того весь простір прозористо, блідо сяяв, а тіні в їхніх ногах були легкі й також синюваті.
— Ніколи не їздите на полювання, — сказала вона, дихаючи парою, що відразу ж голубіла в повітрі, — а це так дивно для чоловіка.
— Чи можу хоч на день вас покинути? — сухо сказав він.
– І не маєте найменшої потреби розважитися?
— Найбільша розвага буде для мене, коли народите сина…
— Так дуже любите дітей?
— Не дітей я хочу, а сина. Тільки одного, щоб було кому передати маєтки, не ділити їх.
— А коли б я народила вам двійню? — засміялася вона, і її сміх розсипався дзвінкими крижинками.
— Ви того не зробите, — сказав так само сухо граф Мечислав.
— Чи ж у нашій то волі?
— Усе в нашій волі. Любов і діти, відданість одне одному і навіть життя…
Їй стало трохи страшно.
— Таке чудне кажете, — тихо мовила, знімаючи рукавичкою нарощену на гілці паморозь.
— У нашому роді, — згорда обізвався граф, — не звикли гамувати своїх бажань. Через це ми й не зважаємо на їхні передумови. Буваємо нетерплячі й по-дитячому впевнені в неможливості порушити нашу волю. Коли ж життя вдаряє на нас, розгублюємося й починаємо тратити грунт під ногами. Але це дуже рідко з нами трапляється — маємо все-таки спромогу вірити у свою можність.
Ішов обіч неї, блідий, віспуватий, з блискучими очима й нервово підтисненими губами. Підборіддя йому тремтіло, а рука стискала біля горла комір шуби.
— О, ви можете собі таке дозволити! — сказала графиня, і їй стало сумно серед цього холодного іскристого саду. Зиркнула скоса на свого супровідника й подумала: зовсім байдужий він до неї. Вона потрібна йому для житейської потреби дістати спадкоємця, а все інше його не обходить. Не потребує ні друзів, ні коханої, не потребує любити когось чи ненавидіти — не потребує, зрештою, в цьому світі нічого — вважає, що має все. Тому такий нечутливий і холодний, та й до неї ставиться як до власності й береже, наче скриньку, в яку покладено коштовну річ. Здригнулася від омерзіння, бо захотілося їй утекти від цієї неживої розкоші і страшного свого сторожа. Може вчинити й таке: не дасть йому своєї любові, та й узагалі нічого. Може втекти й забрати з собою те, чого він настирливо від неї домагається, — то не тільки його син.