— Зумисно не сідаю при цій процедурі, — сказав граф. — Одне — те, що не терплю урочистостей, а друге, — так мені буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".
— Що ж сподіваєтеся почути? — лагідно озвався чарівний голос.
— Те, що зволите сказати, мадемуазель, — відповів граф із легким поклоном.
Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:
— Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподобалася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий характер сватання… це свідчить, що у вас нема на думці облуди.
Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.
— А ще мені сподобалося, — мовила вона, — ваше оригінальне лице.
Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну всмішку.
— Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах, — нагадав.
— Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити, надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.
— Це через те, що я Потоцький, — сухо сказав граф.
— О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.
— А що ж цікавить панну найбільше? — зирнув на неї впритул.
— Панні не годиться казати про це відверто, — продзвенів чарівний голосок.
— О так, — схилив голову граф. — Можу дати вам, мадемуазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шануватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Вимагаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не словом, а законом.
Панна Анеля зробила кніксен.
— Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умова починає діяти з цієї хвилини.
— Коли панові так завгодно, — в тон йому відказала Анеля.
На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не моргнула.
— Будьте певні, мадемуазель, — сказав граф, зводячи голову, — любитиму вас, як ніхто…
Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не кинувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу помахати у віконечко.
— Дорога нас чекає нелегка, — сказав, коли молода оговталася. — Йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у болоті.
Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому світі вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз кінно, до уваги не бралася.
— Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє життя, — пролунав монотонний графів голос.
Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, котрий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звинувачувала за безплідність його, графа.
Анеля слухала все те з химерним, трохи нервовим збудженням, а може, діяв на неї дощ за вікнами та й цей тихий, скорбний голос, який тік не стихаючи, як вода. Отож не перебивала його, а сиділа тиха й задумана, часом пропускаючи щось із тих оповідин — їй згадувалося власне вінчання, обличчя матері й сестри; часом їй страшно ставало, адже зовсім не знала цього чоловіка, з котрим з'єдналася, може, й на ціле життя.
— Ви, мабуть, здогадалися, для чого все це розповідаю, — сказав граф, а коли повернула до нього чудове личко з розширеними очима, раптом усміхнувся. — Для того, пані, щоб це ніколи не повторилося. Живучи зі мною, матимете все, що забажаєте. Найвишуканішу одежу, пошиту в найкращих паризьких майстрів, вибірну кухню й чудовий дім. Матимете й мене, притому безроздільно. Коли забажаєте, я, пані, присягну вам у безсумнівній вірності. Не належу до ненаситних жеребців, котрі наповнюють села своїми дітьми й навіть користуються, вибачте за відвертість, правом першої ночі у своїх кріпаків. Всього себе віддаватиму вам.
— Чи треба про це зараз говорити? — несміливо заперечила.
— О, треба! Через те, що починаємо спільне життя, і в ньому все має бути ясне. До дрібки! — Його голос знову поплив монотонно й сонливо. — Але за ці вигоди, пані моя кохана, дечим доведеться поступитися. Я живу без товариства, не буде в нас ані прийомів, ні балів. Не їздитимемо з візитами й нікого не прийматимемо. Більше того, проситиму у вас дозволу вчинити так, щоб ніхто на вас не дивився — волію користуватися з вашої краси сам. Обіцяю завжди бути біля вас і дбати, щоб не були самотні.
— То, може, накажете вдягати маску, коли йтимем на люди? — трохи іронічно спитала Анеля.
— Теж непогана думка, — спокійно зауважив граф. — Бо навіщо вам і мені цей світ? Хочете, вдягатимемо маски разом…
— Це жарт? — вигукнула здивовано графиня.
— Воля ваша… Але що світу з мого лиця? Моє лице — маска, гіршої не придумаєш!..
— Та що ви, любий!
— Не перечте! — гостро сказав граф. — Кажу те, що знаю твердо. Коли б мав лице так само прекрасне, як у вас, не бачив би нічого лихого у вимозі, щоб ніхто на нього не дивився. Якщо належати одне одному, то нероздільно: може, скажете, що це старомодні чи дивацькі думки?
— О, я нічого не кажу! — мовила Анеля, відчуваючи, однак, на серці холодок.
— Зрештою, сама любов — це щось дивацьке й старомодне і навряд чи існує насправді. А не існує через те, що кожна половина в подружжі має різні хотіння. Не зливає їх любов в єдині тіло й душу, як це заповідав нам господь, а чинить із них супротивників або ж ворогів. Я ж того не хочу. Великої любові мені прагнеться з вами, голубко! — Він поклав залізну п'ятірню на й коліно і стис, наче кліщами.
Вона затріпотіла, як пташка, кинута в клітку до лиса, і роззирнулася. Стало їй душно в цій оббитій шовком кареті із покритими туманом та дощем віконцями.
— Хай вас не дивує моя відвертість у перший же день нашого спільного життя. Тільки тоді може існувати ідеальне подружжя, коли обидві сторони не тільки знають одне одного, але й однаково терпимі до свого супряжника. Коли коні в запрягу кусають одне одного, їх треба розвести. Ми ж у житті у спільній упряжі…
У цей час повіз перехилився, і юна графиня тонко скрикнула. Закричав машталір, повз вікна промайнули вершники. Карета смикнулася, але, здається, загрузла глибоко. Граф на те ані рухнувся.