Вивів коня із В'юцчиної повітки, і ми пішли до виходу. Ворота було зачинено, і дяк почав вовтузитися біля засувів.
— Це мої засуви, — сказав він тремтячим від холоду голосом. — Не так легко і знаючому відчинити.
За ворітьми я скочив на коня. Темрява хутко покидала землю, тікаючи з-перед очей, наче відлітав це, махаючи крильми, величезний, як небо, птах.
— Сідайте, пане дяче, — сказав я, під'їжджаючи до стовпця, біля якого в'яжуть коней.
За мить дяк був у мене за спиною.
— Гарне вам снилося, пане дяче, що так усміхалися? — спитав я. — Мали таке осяяне обличчя.
— Бо таки гарне й снилося, — сказав дяк. — Гарнішого і не вигадаєш…
— Може, розкажете?
— А розкажу, — трохи схвильовано мовив дяк. — Приснилося мені, пане канцеляристо, чудне. Говорили ми ввечері про месію, то снилося, що він таки й прийшов. Давав людям пити світло із золотого дзбанка. А хто напивався, той усе погане в собі тратив. При тому світ був так налитий сонцем, що й діди молодцями поставали…
– І ви теж, пане Савичу?
– І я теж. Бо і я удостоївся напитись із золотого глека.
— Цей ваш сон апокрифічний, — сказав я. — Та сила, що його вам наслала, забула про пророцтво святого писання. Страшне має бути друге пришестя месії, і не любов і не світло він сіятиме, а судитиме.
— Я в те не вірю, — сказав за моєю спиною твердий голос. — Історію про страшний суд вигадали ченці, сховавшись від світу в чорні печери. Не треба бути богом, щоб лихо сіяти, пане канцеляристо, досить бути для того дияволом. Бог не для суду йде, а для любові, для добра вселюдського й просвітлення великої світової Голови.
Його голос під кінець цього казання став навіть натхненний, і мені захотілося обернутися, щоб побачити обличчя цього захопленого дітвака. Але ні, я знав те обличчя, бачив його таким у корчмі, коли воно відбивало на собі сон.
— Знаєте, чого так рано вивів вас із хати? — спитав я, відчуваючи, що й сам починаю непотрібно хвилюватися. — Міг би поїхати без вас і не турбувати вашого ясного сну, але ще одне хотів би у вас спитати.
— Може, про крилатого коня? — стиха мовив Савич.
— Вгадали, пане Савичу. Кажуть, він з'являється тільки в оцій порі.
— Чи й про коня прийшов до вас універсал, щоб зловити його й відставити у гетьманські конюшні? — спитав дяк іронічно. — Збагатитися хочете, пане канцеляристе? До речі, не один уже за цим навідувався…
— Не було такого універсалу, — просто сказав я. — І я не такий дурний, щоб не розуміти, що на казку це подобає. Давню казку, що її придумали ще греки. Але чому переповідає цю книжкову легенду простий люд, який про греків нічого не знає, хіба що про ніжинських торговців і мандрівних сьогочасних дурисвітів.
— А греки, гадаєте, бачили того коня? — хитро спитав дяк.
— У греків це була уосібнена думка про творчість, — сказав я.
— Правильно, пане канцеляристо! — мовив спокійно дяк. — Чому ж гадаєте, що на нашій землі не може з'явитися такий кінь?
Мені знову захотілося повернутися до Савича. Знову мене пронизав той-таки здогад. Коли все, що я думаю, справдилося б, я, здається, зрозумів би рудівську таємницю.
— То це ви пустили ту казку між простий люд? — спитав я.
Дяк за моєю спиною розсміявся. Сміявся по-хлоп'ячому весело, аж подригувався, від чого мій кінь здивовано повернув до нас голову.
— А ви гадали, пане канцеляристо, що оце виїдемо ми на світанні і побачите того коня?
Він проказав це, мішаючи слова зі хлипами сміху.
— Місцеві пастухи начебто його бачили, — сказав я трохи невдоволено.
— Звісно, бачили, — сміявся й досі Савич. — Так само, як бачать чортів, хованців, перелесників та іншу нечисть.
Ми доїздили до школи. Дяк хвацько зіскочив з коня і став на ганку, широко всміхаючись.
— Доброї вам дороги, пане канцеляристо, — сказав він. — Завжди радий вас бачити і слухати. Зробили мені цієї осені свято…
Тоді й посів мене біс. Той, котрий влазить у серце і не дає людині бути до кінця доброю, той, котрий руйнує свято і нівечить найліпші людські казки. Той біс, що не дає людині підійматися над світом, а завжди клеїть її до землі. Я не мав би казати слів, що їх тоді вимовив, треба було мені змахнути пужалном і спокійно від'їхати в холодну просторінь рудівських полів. Але мій язик уже не належав мені, а рокові слова зіскочили з нього мимовільно.
— Я не встиг вам, пане дяче, сказати ще одне, — мовив я, повертаючись до Савича. — Про ще один універсал і знову-таки про того гаданого месію. Того чоловіка таки повісили між злодіяк, і ніякого чуда, пане дяче, через те не відбулося.
Тоді я й побачив: на Савичевому обличчі поступово вмирає усмішка. Стефанове лице в повному світлі ранку блідло й блідло і за мент стало такого ж кольору, як сиве волосся: зовсім неживого чоловіка перед собою побачив.
— Що з вами, пане дяче? — вигукнув я.
Але Савич не відповів. Дивився на мене випитими, розширеними і напрочуд сухими очима, і вуста його дрібно тремтіли.
Тоді не витримав я більше і не зміг дивитися на те старече і таки жалюгідне обличчя. Стьобнув коня, адже єдине, що мав, — утекти від цієї майже мертвої людини і з цього дивного села. Втекти геть від неймовірно розширених очей: на жаль, рудівську таємницю мені вдалося зрозуміти. Я і тікав від неї, від того несвітського, що вразило мене й переполошило, а в першу річ, від того, котрий хотів урятувати месію, а став призвідцею убивства не новітнього Іуди, а звичайного нещасного чоловіка.
Але найбільше мені захотілось утекти від жалюгідного себе; того, котрий хотів здобути приятеля, кохану й крилатого коня, а натомість став Петром утеклим п'ятим — це до нього вже виставила іржаві зуби рудувато-синя земля. Вже чатувала на мене, як і на всіх, хто палиться непогамованим духом і позбувається через те даху над головою. Он вона, та потвора розплющує сонні й голодні очі і повільно, але несхитно намацує свою жертву.
Я помчав їй назустріч, але в мені не було безвільної приреченості В мені не було й покори, і зважився я таки стати із тією потворою на герць. Хто зна, чи переможу в цьому вічному змаганні, але одне я знаю напевно: легко їй не дамся!
Листок третій
Ліс людей, або "Чорна книга" Киріяка Автомоновича Сатановського