Можливо, десь у цей-таки час вийшов із Лохвиці Петро Запаренко, а з Конотопа Петро Легенький, і йшли вони з різних боків в одне місце, можливо, в Рудівку, де злилися в одного чоловіка, бо мали одне ім'я і були поміж себе як близнята. Одна сила вела їх по різних дорогах, і всі три не мали над головою даху. Їхній шлях з'єднавсь у моїх думках, і, може, недаремно я так ними зацікавився — всі вони складали в певний спосіб мене самого. Можливо, були частинами мого розпорошеного єства, бо будь-який чоловік має на землі не одне своє подобенство. Ті подобенства живуть осібним життям, вони, можливо, ніколи не сходяться в живому світі, бо й не потрібно це, але думають і відчувають однаково. Вони одне невідомого цілого, яке ніколи не усвідомлює себе, але перед небом це істота одна.
Я думаю таке, замкнувшись у порожньому домі і відчуваючи у собі ту дивовижну з'єднаність з людьми, яких ніколи не взнаю, був навіть певний, що і зовні вони подібні один до одного. Може тому, підійшов до дзеркала і подивився на того Петра утеклого — онде він, переді мною, русявий і з синіми очима. Онде він — насторожено дивиться на світ і не належить до сильних та певних. Не може втриматись у тих рамцях, що їх накреслює доля, і не може жити спокійно. Невздогоди падають дивним чином на його голову, і диво тільки в тому, що серед них усіх тільки я ще не викинутий із звичної шкаралущі. Але певності не відчуваю і я — не знаю, що спіткає мене завтра і чи не доведеться й мені рушати назустріч отим своїм Петрам, одного з яких уже напевне нема. Його проковтнули рудувато-червонясті рудівські поля, і чи Запаренко то, Легенький, чи Гайдученко — не має це особливого значення. Має значення інше: є у світі сильні і кволі, впевнені і невпевнені, є ті, що живуть без задуми, а є ті, що доля їхня — від думок усихати. Однак в усіх б'ється живе серце, всі мають широке й тепле бажання бачити світ — чи ж найнепотрібніші таки зайві у світі?
Ці питання привіяв мені вітер, який і досі б'ється в мої шиби, наче птиці стукають у них крильми.
Я теж уписаний у круговерть людського буття як звичайна істота, нічим від інших не відмінна. І в мені спалахує той-таки відчай: не хочу і не можу бути як трава. Через це й долинає до мене у вікно вічний поклик, і кличе покинути ці порожні стіни, котрі так легко продуває вітер. Мій неспокій і є свідченням того. Відтак боюся, що покину-гаки це тимчасове пристанище — дах порожнього дому, і стану під голе небо. Там зможу закинути голову і порозмовляти з високістю. В мене є що спитати, як є що спитати в усіх тих Петрів утеклих, що про них я тут написав. Але є у мені і страх інший. Не зовсім безпечний цей мій порив — бажання ввійти в сокровенне. Ще дід мій казав: був і є на землі вічний закон, якого треба боятися переступити: той, до кого являється віще одкровення, перестає жити в цьому світі.
ВІРШІ ПРО ПТИЦЬ, ЩО НАПИСАВ Я ЇX СТРОЄМ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА
Що це діється зі мною в часі цьому, боже,
Хто це стукає у вікна, чом неспокій гложе
Моє серце у тривозі? Вітер б'є у шиби,
І якесь письмо таємне на шибках він вибив.
Йду його я прочитати — прикиплю очима
І не можу крику свого я при тому стримать.
Хтось приклеїв крила білі, поруч — крила чорні…
Що це сталось, що послали сили необорні?
Може, вітер ці два птахи народив у лоні,
І розбилися об шиби у своїм розгоні?
Може, знак мені ці крила, що пора ладнати
В світ незвиклий свої коні, дім свій покидати?
Може, душі це пропалі стукають у дім мій,
Й не розважили ті душі руху в дикім стрімі?
Може, дня і ночі знаки кинуто до мене,
Щоб забув я свій неспокій, — це таке шалене
Й незбагненнеє нашестя? Чи послались крила,
Щоб зі мною в ніч із вітром разом полетіли,
Щоб здійнявся я над світом подивитись звідти
Землю, і людей, і світ весь, а відтак летіти…
Я сиджу самотньо в хаті, тихо тут, бездушно,
Крила є, та як дістати за тим склом нерушним?
Як добитися крізь стіни на ясний той берег?
Вікна в гратах, і забито всі знадвору двері!
РОЗДІЛ V
Знайда
1
Петро ішов сільською вулицею позичити в дядька свердло. Вже він доходив до обійстя, коли пролунав з-за тину чи з дерева тонкий хлопчачий голос:
— Знайда! Знайда! На річці зловлений! Петро різко роззирнувся.
— Знайда! Знайда! — закричали дві голівки, визирнувши з-за тину.
Лють струснула Петровим тілом, і, як шалений, стрибнув він через тин, женучись за дітьми. Хлопці тікали через садок, але він схопив одного й другого за барки.
— Хто вас навчив так дражнити мене? — просипів він із такою люттю, що хлопченята заревіли в один голос.
— Це нам хлопці на вулиці сказали, — мовив один крізь сльози.
— А їм їхній батько, — додав другий. — Пустіть нас, дядьку Петре!..
Петро випустив хлопців, і вони чкурнули в гущавину саду.
Переступив через тин, але по свердло не пішов. Махав довгими ногами, женучи додому. Мав бліде обличчя, губу закусив, а очі палахкотіли. Летів, аж вітер звивав його довге волосся.
— Не застав? — спитав батько, уздрівши його порожні руки.
— Я до нього не ходив, — гостро відказав Петро.
— Що з тобою, синку? — здивувався батько, зводячись і дивлячись на сухе і гостре Петрове обличчя з колючими, розпаленими очима.
— Кажете до мене "синку", — так само гостро відповів Петро, — але чи син я вам?
Старий знітився і знову опустився на лаву.
— А хто ж тебе виростив і вигодував? — спитав гірко.
— Ви мене виростили й вигодували, — сказав сердито Петро. — Але я вже вдруге чую: дражнять мене знайдою. Батько зітхнув.
— Чи легше тобі буде, коли розповім? — сказав він. — Є в тебе батько, ростить тебе й годує, бач, он який парубок вигнався, то й живи собі без біди. Все моє добро тобі перейде, не казна воно й що, але я жив ним, то й ти житимеш. А так стривожиш душу собі, і ні тобі добра не буде, ні мені…
— Значить, правда, що я таки знайда?
— Та вже ж сам додуматися можеш.
— Розкажіть, як це сталося?
— Та що тут і розказувать?.. Послухав би ти мене краще: забудь про це і не думай.
— Я вже не можу про це не думати, — роздратовано сказав Петро. — Вже й кроку ступити не можу, щоб мене не дражнили. А я не з тих, хто таке терпітиме. Може вийти так, що комусь недобре від того буде.