6
— Готуйся прийняти належне, — сказав Степан Кошанський, підходячи до Петра. На вустах у нього косо лежала всмішка, а очі були крижані.
— За що зненавидів мене так, Степане? — спитав самими вустами Петро.
— Не я тебе зненавидів, а ти себе. Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть мішок із січкою, — не видав Петро із себе ні стогону. Костенецький спинив катів, йому здалося, що Петро мертвий, його перевернули на спину і справді побачили мертвий, засклілий погляд і закушену до крові губу.
— Чи не досить для нього, хлепавого, панове урядові? — спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви, наказав катам відступитися.
Люди вже розходилися з двору, особливо швидко покинули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія Тимофіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й поспішали, наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з того добра, що його собі приписали, мали ще сюди повернутися.
Молодиця з відрами підійшла до двориська і спинилася. Дивилася широкими чорними очима, наче не могла зрозуміти, що тут діється.
— Візьміть у неї води! — наказав Костенецький.
Один із міських слуг, той, що бив Петра Легенького, підскочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки зняла з себе коромисло, і слуга побіг до них з повним відром. Біг широкою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно перекривлене обличчя.
Над майданом стояла тиша. Глибока й моторошна, немов удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода, якою плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.
Сотник позіхав. Все ширше, ширше, здавалося, рот його і так розширився понікуди, але він все розтуляв і розтуляв його. Вже був той рот на все обличчя, криваво блищав отхланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот почав стулятися.
— Мабуть, знову живіт болітиме, — сказав Костенецький. — Щось мене на позіхи бере…
Він знову почав позіхати, ширше й ширше, розводячи щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити рота. Кошанський дивився на нього іронічно і трохи зневажливо.
— Коли б не карали ми злодіїв, — сказав він, — світ би перевівся.
— А звісно, — сказав сотник, стуляючи рота. Петро, однак, знову запав у непам'ять.
— Може й померти, — сказав, підходячи, війт.
— Вилийте на нього ще відро, — наказав Костенецький, і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга побіг удруге до молодиці, котра все ще стояла на майдані, він кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне. Костенецькому ж роздерло рота так, що він знову блиснув червоною отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і він заворушився.
— Хай його вітер обвіє, — сказав сотник, кусаючи губи, щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на молодицю, що невідривне сюди дивилася.
— А ти чия? — спитав він. — Щось мені не до знаку… Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися, притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявленим ротом.
7
Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло якраз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги, омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше. Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. Потягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав. Відчув, що живий і може рухатися, — гаряча хвиля щастя омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось схоже на усміх, очі засвітилися — вечірнє сонце таки закинуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зрештою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок у тинах світилися до нього цікаві очі.
Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не відчувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин скочив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стрибнув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом: з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.
— Тобі чого? — спитала вона.
— Хіба це не мій дім?
— Не можеш уже тут жити, — мовила вона гостро.
— Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.
— В тебе нема тут одежі й харчу! — сказала жінка. За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.
— Що тут таке? — спитав.
— Той злодій прийшов, — холодно сказала Тетяна.
— Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти з міста? — спитав Кошанський. Петро мовчки на нього дивився.
— Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення, — сказав Кошанський і солодко позіхнув. — Стережу Тетяну від твоєї помсти.
Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.
— Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.
— Він щось проти нас замислює, — сказала жінка з сіней. — Подивися, які в нього несамовиті очі!
— Зараз піде, — сказав Кошанський. — Бо я тут таки з урядового приручення.
Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився, щоб узяти дрюка.
— Забирайся геть! — сказав глухо. — Бо черепа тобі провалю.
— Я прийшов, щоб вас побачити, — сказав повільно Петро. — За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд. Він повернувся і ступив через перелаз.
— Думай про свої гріхи, Петре! — сказав цвілим голосом за спиною Кошанський.
Але Петрові не було чого тут робити. "Мене вже нічого тут не тримає", — подумав і подививсь у той бік, де стояла хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в серці — лишав там щось по-справжньому дороге й гарне. Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла безлюдь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду, пішов хуткіше.
Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і моторніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї урази і знову жив.