— Стаю перед вами, панове урядові, що минулої ночі в мене сталася пропажа: взято в мене лубку з чорничними приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої комори скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей…
— Це все? — спитав Кошанський.
— Коли б то все, панове урядові. Вкрадено в мене, — Тимофіїха заникнулася, але продовжила сміливо, — дві носатки горілки, ціле сало і п'ять кварт олії в горщику…
— На кого кладеш підозру? — спитав городовий отаман.
— Тільки на Петра Легенького, мого сусіда, — прорекла Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в жінок, що прийшли разом з нею.
— Петра Легенького? — перепитав радісно Кошанський, і очі його схвильовано заблищали. — Оце так, пане городовий, новина!..
Петро ж Легенький у цей час спав. Йому привиділося, що йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи притиснуту до грудей лубку з приливаними чорницями, опускає туди руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в нього неземне блаженство, бо приливані чорниці любив над усе. Побіч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й винесла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно перезиралися.
— Заведу тебе, Горпино, в чужий край, — казав він мрійливо, — там у золотих коритах свині мигдаль їдять, а горобці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як у нас дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже напитав туди дорогу, і ось веду туди тебе.
Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.
— Чи не той це край, — спитала вона, — де гарбузи мають золоте насіння, отаке, як биті таляри?
— Еге, той, — підхоплював Петро. — І гарбузи ці не валяються по городах, як наші, а висять у повітрі, як надуті пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє таке натягнуте, що торкни ненароком — і зазвучить, наче струна…
— Треба було тобі на мені одружитися, і я б з тобою хоч на край світу пішла б, — сказала сумно Горпина. — Тепер мені гріх із тобою знатися…
— Але ж знаєшся? — спитав він переможно, і Горпина зітхнула.
— Боюся, що не до добра все це. Бог нас покарає.
— Бог карає тих, що лихо на землі чинять, — сказав він. — А хіба це лихо — любити? І чи не хотів я оженитися з тобою, чи не засилав старостів?..
Стояло в повітрі натягнуте гарбузове гудиння, десь високо біля хмар золотом грали роздуті гарбузи; яскраво-білі свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з річки молока; горобець у срібних панчішках сів на край золотого корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може, вітер, а може, якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха музика наповнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі джмелі; мед крапав із вербового листя, і під кожною вербою лежало по медовій колоді; лобода тягла м'яке зелене гілля, і з нього звисали рум'яні, випечені пироги. Петро зітхнув і послав руку в лубку, а Горпина засміялася дзвінко, зовсім так, як колись уже зовсім давно.
3
Спершу йшли міські слуги на чолі зі Степаном Кошанським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що супроводили її до ратушу, і доки дійшли вони до гетьманського фільварку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив Петро Легенький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи жінка і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й розмовляючи, важкою однодушною юрбою, навіть дихали злагоджено, адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в містечку.
— Станьте, люди, довкола двору, щоб він не втік, — сказав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж тину, оточуючи обійстя.
Степан Кошанський урочисто переступив через перелаз й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й було, що кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.
— Оце він і є, — сказала Тимофіїха і показала на руку, що й досі визирала з повітки.
Кошанський став раптом пружавий і легкий у ході. Озирнувся і показав слугам, щоб стали біля повітки. Тоді кинувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра Легенького всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх. Двоє слуг кинулися на поміч і миттю зв'язали Петра мотузкою.
— Подивіться, люди, на його долоню! — сказала голосно Марія Тимофіїха. — А онде й лубка. — Вона кинулась у повітку і переможно підняла вгору посудину.
Петро нетямковито кліпав очима і злякано водив поглядом по людях, котрі заповнили його двір.
Тут уже ходили, з хазяйським виглядом роззираючись, Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк, який зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і вражена Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський відштовхнув її з дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець Тимофій, презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем Бандурка, що його прозивали Хлипоносом.
— На тебе, злодію, — сказав урочисто Кошанський, — зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана городового отамана зробити у тебе трус.
Петро звівся і вийшов з повітки, тримаючи перед себе зв'язані руки.
— Це щось не те, панове урядові, — сказав він знічено. — Нічого я ні в кого не крав…
— А чия це лубка? — крикнула гостро Марія Тимофіїха і помахала нею перед Петровим носом.
Петро зблід і випростався. Поворушивши пальцями зв'язаних рук озирнувся злякано. Двором сновигали люди, витягували з хати всіляке добро і звалюючи його на землю.
— Це моя лубка, — сказав Петро. — І таких у мене в господарстві багато…
— А скринька з грішми, сало, горілка?! — вигукнула Тимофіїха.
— Яка скринька, яке сало? — здивувався Петро і ще більше побілів.
Тоді пішла Тетяна просто на Петра і засичала тихо, аби ніхто не чув:
— От і прийшла на тебе пора, голубчику. Такого з себе тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять тебе, і не в'язатимеш мені світу!
Він смикнувсь у жінчин бік, але не сказав нічого, тільки облизав губи.
— Мої свердла! — сказав Осип Орищенко, показуючи їх людям.
— Ти ж мені їх позичив, — сказав Петро.
— Позичив? — повернув до нього освітлене недобрим оскалом лице Орищенко. — То, може, скажеш, що я і скриньку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих таляри, дві срібні чарки і срібний гудзик?
— Аж стільки! — сумно всміхнувся Петро. До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і пістоль, Тесько Сердюк.
— А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? — спитав голосно. — Про путо залізне, що в мене пропало, киндяк і в'ялену рибу на десять золотих?