Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягнений тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На грудях — битий знак, величиною з п'ятак, круглий, червоний, обкипілий кров'ю, невеликий битий знак біля шиї. Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само побиті й чорно-сині були руки.
— Дрюком били, — сказав Дмитро Куриленко.
— А може, й обухом, — озвався Лук'ян Попович.
Я так і записав: бито києм чи обухом.
Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як, очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потягло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де немає ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає, щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплюне її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.
Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:
— Хто знайшов тіло?
— Федір Криворученко, мій вівчар, — сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.
2
Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.
— Я гнав вівці, — сказав він. — Було це в понеділок, восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана Товкачівського.
— Скільки це від села? — спитав Іван Скиба.
— За одну верству, біля Товкачівського хутірця.
— Це того, що в одну хату?
— Еге ж, — відповів Федір. — На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.
— В яку це було пору?
— Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому — не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.
— Кому зголосив про вбитого?
— Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.
— Далеко це од хати?
— З добрих шістдесят ступнів, — сказав Криворученко.
— Герасим оглядав тіло?
— Оглядав, але не чіпав, — сказав Федір. — І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.
— Правду свідчиш? — спитав, пильно позирнувши, Скиба.
Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:
— Кажу під совістю святу правду! — сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.
Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…
Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…
— Оце повернемося додому, — сказав у мене за спиною Іван Скиба, — то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука — хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні — всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…
З другого кутка світлиці щось прицмакнуло — там сидів дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку, малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.
— Наганяєте мені смаку, — сказав він і засміявся якось хрипко.
3
— Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? — спитав Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл. Герасим хитнув.
— Живеш у хаті козака Івана Товкачевського? Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.
— Я тоді порався на току біля пашні, — сказав Герасим спокійно. — Саме сонце сходило…
Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене неподалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець — у нього було перелякане й перекошене обличчя.
"Там, їй-бо, мертвий чоловік!" — прошепотів Федір, ледве переводячи з бігу дихання…
— Де саме він лежав? — спитав наказний сотник.
— Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його милості пана полкового писаря.
— Ти сам мешкаєш на хуторі?
— З жінкою та дітьми, — відповів Герасим. — У тому хуторі одна тільки хата.
— Ходив дивитися на тіло?
— Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилоненка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.
— Місце там було потолочене?
— Отож-бо і є, що ні, — відповів Паламар, і це було все, що він знав.
Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й управно — був це писець умілий.