Я підійшов до одного із змієносців.
— Але слухай, — спитав, — хіба тебе не душить? Той здивовано видивився на мене:
— А чого б мало душити? Їсти ж не перешкоджає!
— Мене чавить, — мовив я. — Дихати нічим. Чоловік потис плечима.
— Дурниці все це, — сказав. — Просто треба вміти призвичаюватися…
Прокинувся від того, що мене й справді душили. У співарні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, кидаючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в цей мент щось блиснуло перед очима — відчув тупий удар по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув руками.
— Оцього! — крикнув органіст. — Не випустіть оцього… Мойсея!
Він зареготав, а я в колотнечі темряви й червоної барви відчув, як відламуються в мене шматки тіла. Голову було розколено на кілька частин, як гарбуза.
"Лев вискочив, — подумав я, — але чи не пізно кидати в нього грудкою?"
Здоровенна білолиця гадюка ввелася на хвоста й блиснула роздвоєним язиком. Велетенським, мокрогубим ротом проковтувала мене й усіх моїх товаришів — я закричав. Потвора ж заковтувала мене повільно, я ніби провалювався у болото, вже зовсім не відчуваючи тіла, вже не відчуваючи нічого, крім тоненької ниточки власного крику, яка ще єдина лучила мене із життям…
Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне, як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося органістове обличчя, і я миттю впізнав його — бліде обличчя гадюки, що обкрутила мені шию.
— Ну що, га-га, оклигав? — засміявся органіст, і тільки тепер я помітив, що мене несуть.
— Куди ви мене несете? — спитав я, випльовуючи гіркий згусток крові.
— Утопити, — спокійно сказав органіст, а його спідручні зареготали.
— Хай так, — я знову виплюнув кров. — Але що це вам дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в смолі. Чи вам того хочеться?
— Гляньте, він уже мудрує, — сказав органіст. — Виставляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.
— Ми з вами були добрі знайомі, — мовив я. — Завжди знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?
— Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки, схизмате, — зареготав органіст. — Ми з тобою, хлопче, різної віри, — спокійно додав він. — Я можу тебе вбити, і це покладеться мені на шальку заслуг…
Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя відсвічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста, з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався при зустрічі.
"Людина завжди має кілька облич, — заворушилося мені в умі. — У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!"
Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла — рятівнича й темна — убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. Їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.
Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі — між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало — являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках — мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.
"Лев вистрибнув, — думав я і потім довго повторював це речення. — Лев вистрибнув, лев вистрибнув!.."
Я зазнав ще однієї поразки — драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.
"Це марна гадка, — снувалося мені в голові, — що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!"
Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.
"Але коли голова моя розколена, — подумав я, — що ж станеться, коли вистрибне мій лев?"
— Для помноження зла? — спитав сам себе.
— Не знаю, — відповів. — Покірливі завжди терплячі, нетерплячі — сильні.
Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.
"Не вмів пристосуватися, — подумалося. — Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі".
"Але в тому моя суть", — сказав другий голос.
"Це щось таке вигадане", — озвався перший.
За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.
"Це теж філософія", — гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…
Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей — тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно — це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?
Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..
Мене хтось торкав за плече.
— Сину, га, сину!
Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.
— Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця живого нема!
— Лихі люди, — сказав я. — Тяжко й безневинно…
— Гоїти тебе тра, сину, — заговорила стара. — Мене звуть Явдоха Мащиха. Чуєш мене?
— Чую, — сказав я і заплющив очі.
— Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й сама у пригоді можу стати, бо знахарюю…
— Еге ж, еге ж, — сказав я, здивовано помічаючи, як мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обертати.