Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався. Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чистий, трохи сталевий голос:
Ти куди пливеш, хмарко, неспокійна блукарко,
Чи шляхи виміряєш, а чи пристань шукаєш?
Але як закітвитись, ти не вмієш спинитись
І чи знайдеш в шуканні ти шляхи неоманні?..
Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно нишпорила там.
— Щось знайшов? — спитав регент. — Ну, чого мовчиш?
— Таж нічого, — роздратовано відповів той, що шукав. — Обнишпорив усі куточки.
— Шукай іще! — крикнув регент. — Воно там мусить бути!
— Що воно? — запитав я.
— А те, що різнить тебе від нас, — сказав регент. Я засміявся.
— Даремна ваша праця, — мовив. — Бо його треба шукати не в моїх грудях, а у ваших…
— Стули писок! — гарикнув Семен і затопив мені щосили в лице.
Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмарку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки, білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього милості чи допомоги…
Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений, а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до "Мудрості передвічної", але, прокинувшись, усе добре затямив і поспішив записати на папері, бо здалося мені — це ще один причинок до моєї драми…
Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, його приятелі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання і в той час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, зачинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кімнаті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв свічку й подав її мені.
— Хто тут? — запитав я.
Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура й послужливо схилився.
— Чого панство бажає?
— Бажаю не я, а той, — кинув на мене Страх.
— Той не заплатить мені, — плаксиво озвався шинкар.
— Платитиму я, — мовив Страх, і шинкар запобігливо йому вклонився.
— Замовляй! — грубо сказав мені, невдоволено дмухаючи на червону бороду, шинкар.
Тоді я відчув, що в мене пересохло горло. Невситима згага пекла мені груди.
— Води! — сказав я похапцем. — Найхолоднішої і найчистішої.
Страх засміявся.
— Джерельної! — гукнув я шинкарю навздогін.
— Це вам буде недешево коштувати, — сказав той. Я відчув невластиву собі задерикуватість.
— Чи можу я ще одне замовити, пане Страше? — спитав.
— Скільки завгодно, — сказав Страх.
— Власне, в мене не так замовлення, як бажання. Чи не забралися б ви під три чорти?
Страх зареготав, шинкар стояв на вступі до господи, здивовано вибалушивши очі, а я зморено розклепив повіки. Крізь мале горішнє віконечко било мені у вічі сонце — було боляче очам.
М'який прохолодний серпанок укривав землю, тільки-но засвітало. Я постояв у подвір'ї, а тоді пішов у садок. Довкола рясно червоніли вишні. Я зірвав одну, другу й третю — вишні були покриті росою й гарно тамували спрагу, їв і випльовував кісточки, доки не зсудомило мені зуби. Тоді ліг під деревом просто в росу й заклав руки під голову. Мені впала на обличчя велика холодна крапля — зірвалася, очевидно, з листка. Небо було чисте, без жодної хмарини, але я чув, як по всьому садку монотонне покрапувало, ніби хтось відміряв час. Я вдихнув на повні груди вогкого, пряного повітря — пахло вишневим глеєм. Пахло росою і ранком — щось подібне до запаху свіжого молока. Мені раптом захотілося, щоб завмерла ця хвилина, — нема ліпшого, як відчувати на серці мир. Після важких снів, привидь, пристрастей учорашнього дня любо було відчувати, як на обличчя кладеться чистий шовк неба. Сонячне проміння несміливо проникало в сад і пестило прозорими пальцями горішнє листя. Крапало й крапало — дзигар ранку, дзигар мирно започаткованого дня.
"Скільки часу минуло від початку моєї подорожі?" — подумав я і здивовано відзначив, що вже немало. В Поповій Горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзуїтській колегії, і ось уже цілий рік, як співаю в хорі.
РОЗДІЛ XXIII,
у якому Турчиновський оповідає, як його скинули з хорів
Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подружився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хитрощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути регентом — моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів покерувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх перестав до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішим піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.
"Будь бадьорий та веселий", — настановив собі я і став справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а коли таке зі мною буває, світ для мене — розгорнута книга, і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина, котра дочекалася погоди.
Все відбувається в мені так: музика починається в глибині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові божественних звуків. Музика росте в мені, як орація, — тони її нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладнатися на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх внутрішнім зором, майже торкаюся — з'являється піднесеність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширюються, зносяться, наростають.
Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати, намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю цього, відчуваю готовність до чину — можна піднятися на хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й помираю для нього — тільки так я зможу до решти перелитися у найвище і найсокровенніше раювання — спів…