— О, сюрприз! — сказала мадам Фридерикс і милостиво кивнула. Софія вислизнула в ті ж двері, в які зайшла, а моя невидима половина мимоволі югнула слідом. Софія побігла на кухню, шелестячи парадною сукнею, а в дверях постала, зустрічаючи її, наймичка, яка відчиняла мені хвіртку.
— Спекла? — спитала Софія з таким хвилюванням, що в мене, видимого, там, у вітальні, заломилася брова.
— Ой панночко! — зойкнула наймичка. — Один вийшов добре, а другий підгорів.
— Давай того, що вийшов добре!
Софія кусала від хвилювання губу й нетерпляче пританцьовувала, а наймичка вийняла з печі пирога, який солодко запахтів, аж той дух досяг вітальні, і я, видимий, задоволене втяг носом повітря й засміявся.
— На жаль, Софія не могла доглянути пирога, — сказала, принюхуючись, мадам Фридерикс. — Боюся, чи наша покоївка не підпалила його трохи.
— За новими медичними даними, — мовив я, — підгоріле тісто вживають при лікуванні шлункових хвороб.
— Ви скажіть! — здивовано вигукнула мадам Фридерикс, а її молодша дочка трохи недоречно засоромилася, очевидно, згадка про шлунок прозвучала для її вушок, як невеличка непристойність.
У цей час Софія входила у відчинені двері, тримаючи у руках тацю з пахучим пирогом, її щоки палали геть-но так само, як і той пиріг, ззаду тупцялася цікава покоївка, бо їй, справжньому автору цього кулінарного дива, було цікаво, як пошанується її праця; окрім того, вона тягла готовий уже самовар. Мадам Фридерикс розставляла на столі чайний сервіз — стара, позолочена, досить витонченої роботи порцеляна, — я відзначив, що в цьому домі то єдина по-справжньому вишукана річ. Наймичка з гуркотом поставила самовар посеред столу й дістала за свою незграбність милостиву нагану, а я зробив картинний жест, вітаючи Софію, її рум'янці й пирога, який, уважалося, випекла вона сама. Від цього мого захоплення розцвіла найбільше покоївка, і я вперше примітив, що й вона молода, гарненька й чимось подобає на сестер Фридерикс, тільки вдягнена просто.
— Цей пиріг можна й не їсти, — сказав я. — Досить на нього подивитися — і вже маєш повне задоволення.
— Як так не їсти? — не зрозуміла мого комплімента мадам Фридерикс. — Він на те й пікся, щоб їсти.
Софія трохи поморщилася на явний виказ материної глупоти і всміхнулася до мене навіть чарівніше, ніж годилося дівиці, до якої вперше завітав кандидат у женихи.
— Прошу до столу, — сказала вона. — Покуштуйте, а вже тоді судіть…
Ми збуджено загомоніли, бо всі знали, що коли б пиріг не вийшов, усе одно його хвалили б, але пиріг було спечено і справді чудово, і я хвалив його не кривлячи душею, від чого всі дістали повне задоволення, а найбільше, здається, покоївка, яка від моїх похвал зацвіла, наче вишня. Мадам Фридерикс миттю це застерегла і відправила втішену дівчину на кухню…
Я покинув це гостинне сімейство, коли вже стемніло. До чаю й пирога було поставлено ще й пляшку рому, і я, хоч і відмагався, мусив улити в чай маленьку чарку трунку. Од того мене розмлоїло, і я ступив у темінь вулиці обважнілий та розпарений. Голова мені легко наморочилася, а за кілька годин перебування в жіночому товаристві я настільки набрався жіночого духу, запахів парфумів та кремів, що мимовільно й сам починав їх виточувати. Було тихо й нехолодно, сніг легко хруптів під ногами, і луна від моїх кроків одбивалася од навколишніх парканів. Я йшов і помуркував — ця мелодія складалась у мені, як похідне всіх п'яти пісеньок, що їх я сьогодні почув, і хоч жодної не віддавала точно, все-таки безпомильно нагадувала мені всі п'ять. Я широко всміхався, згадуючи ті маленькі хитрості, до яких удавалася мадам Фридерикс із дочками, вжиті для того, щоб сподобатися мені: було від того радісно; здається, вперше в житті до мене поставилися так щиро. Не звик до такого, бо чимось одлякую від себе людей і зі мною якось воліють мати менше діла. Жінки, думав я блаженно, все-таки істоти іншої породи, вони, як діти, живуть цяцьками й заради цяцьок. Часом не легко їх задовольнити, вони бувають марнотратні й вередливі, а коли вдасться, залюбки вилізуть чоловікові на шию, одягнуть йому ланцюга, прикрасять його бантиком і поганятимуть чи бичем, чи мосяжним батіжком — хто вже як собі дозволить. Але вони добріші й поблажливіші чоловіків, легко звикають до чоловіка-звіра і до чоловіка-кваші; коли в них чоловік "звір", вони мріють про "квашу", і навпаки. Але побіч із тим вони безпомічні й безпорадні, хоч їхня практична енергія більша за чоловічу. Мають улягати сторонній волі, хоч зроблять усе, щоб ту волю переломити. Через це легко приймуть собі в ложе потвору й красеня, розумного й дурного, відчайдуха й несміливого. З подиву гідною терплячістю вони тягнуть житейське ярмо, а коли панують, не знають перепон і міри. Вони вміють прощати, а свою ненависть ховають за м'якою податливістю й покорою. Так само легко переносять нещастя, як і щастя, через що серед них значно менше самогубців, як серед чоловіків. Зрештою, й на самогубство вони йдуть з чуттєвого афекту, а не через розміркування.
Приємно було думати так, хоч, може, висловлював я не безперечну істину: в лісі людей не все улягає визначеним дефініціям, а винятків із правил буває багато. Просто я міг дозволити собі розслабитися, що й учинив був у товаристві Фридериксів. Я знав, що жіноче сприйняття чи несприйняття людини — це здатність чи нездатність настроюватися на її лад, а в нас цього вечора з Фридериксами все вийшло якнайкраще. Я не боявся жіночих силець та звад — маю досить сили владнати своє життя так, як мені забагнеться. Зрештою, і їхні тенета розставляються для того, щоб не тільки впіймати в них когось, а щоб бути зловленою разом із тим, на кого полюють…
— Пане Сатановський, — почув я раптом за спиною. — Зачекайте хвилину!
Різко повернувся. Мене наздоганяв поквапливою ходою Микола Платонович Біляшівський.
— Ви ніби заворожений, — сказав він, привітавшись зі мною — Гукаю вас, а все не чуєте!
Я потис руку задиханому старому, притому зробив це сердечніше, ніж звичайно.
— Давно шукаю з вами зустрічі, — сказав Микола Платонович. — Хочу подякувати вам…
— Подякувати мені? — щиро здивувався я.