Ці думки прорвалися в мені несподівано, наче зламалася гребля і линула в той пролом вода. Ні, ні! Я не повинен так думати, моє призначення — тішитися з їхньої заскорузлості та несправжності. Моє призначення — вимічати таких у житті і ставити їм на лоби невидимі тавра. Я не повинен їм співчувати, бо інакше почну втрачати себе. Почну втрачати власну суть, а коли так, ще, чого доброго, проявлюся тут, у цьому помешканні, живою істотою — отим молодшим учителем гімназії — і змушений буду пояснювати, як я тут опинився. Саме тому я почав задкувати, треба було мені конче полишити цей вертеп і якнайшвидше втекти до того, котрий зараз самотньо блукає по засніженій вулиці, вдаючи, що гуляє. Вскочити йому в груди і згорнутися там, як собачаті. Стати жалем і болем того маленького чоловічка, адже і він уже не такий, який був на початку цієї історії. Він теж починає змінюватися і знаходить у собі щось непередбачене…
Я вже й справді збирався покинути дім, коли ж хлопчики перестали співати. Князь знову пішов їх обіймати і слинити їм лоби.
— Ну й ну! — сказав він. — Це не хлопчики, а справдешні янголи. Дивіться мені, — пригрозив він жартівливо Ковнірчуку, — на вас лежить обов'язок виховати їх і вивести в люди. Я сам за тим стежитиму й сприятиму вам…
Ковнірчук якось дивно витягся, наче проковтнув кілка, лице його перекосилося, але це тривало тільки долю секунди.
— Який батько не хоче добра своїм дітям? — смиренно сказав він.
— Всякі є батьки. У вас я, правда, не сумніваюся, вже не раз казав, ви по-справжньому достойний чоловік.
Ковнірчук зашарівся, наче й справді мав право на такий комплімент.
— Зробите мені ласку завітати у кімнати, — попросив принижено він, розмова про обов'язки перед дітьми йому, здається, не дуже подобалася. — Сюди, сюди, ваша світлосте, — широко розчинив він двері до їдальні. Зараз ми, з вашого дозволу, щось перекусимо з дороги.
У їдальні біля столу порядкувала Охоцька, князь обдивився її оком знавця.
— Моя економка! — запобігливо представив Ковнірчук. Охоцька зробила церемоніальний кніксен.
— Родичка чи наймана? — спитав попечитель, коли Охоцька вийшла з кімнати.
— Племінниця в перших, — з готовністю відповів Ковнірчук.
— Економку годилося б тримати старшу, — сухо зауважив князь.
— З християнського милосердя її взяв, — засокотів Ковнірчук. — Клопоти по дому, самі знаєте, не малі, а тут ще діти…
Князь подивився на Ковнірчука важким, трохи підозріливим поглядом, але той був настільки смиренний і мав таке неблазенно-смиренне обличчя, що князь зволив поплескати його по плечі.
— Ну-ну, — прогув він. — В моєму домі тулиться також із десяток родичів. Зубожілі родичі — це випробування нашої терпимості.
— Воістину, ваше превосходительство, — виструнчився Ковнірчук. — Бідні родичі — це той інструмент, за допомогою якого спитує нас бог…
В гімназію попечитель з'явився наступного дня. Він побував в усіх учителів на уроках, вів з усіма себе чемно, гарно й лагідно обходився з дітьми. Не оминув він і мене. Після обіду було зібрано три вищі класи гімназії, і князь задав їм теми для творів з російської словесності. Твори писалися під його особистим наглядом, він невтомно ходив поміж партами, пильнуючи, щоб учні не списували, інколи зазирав і в парти, сподіваючись знайти там розгорнутий підручник, я при цьому непорушне стояв серед класу, як вартовий при генералі, бо сидіти мені тоді, коли його світлість були на ногах, не випадало. Зрештою, я дозволив собі маленький жарт. В той час, коли моя видима оболона мертво застигла посеред класу, як безсловесний бовван, друга, невидима, вільно розсілася за кафедрою і не без утіхи спостерігала за мотанням по класу попечителя. Він же нюшив поміж учнів з особливою старанністю; можливо, в приватній бесіді, коли я вже залишив дім директора гімназії, той відгукнувся про мене не вельми схвально, хоч викладати російську словесність я почав при його сприянні. Так от, попечитель рушив до остовпілої частини мого єства. Я стояв, витягши руки по швах, виструнчившись і виставивши підборіддя, при цьому розпрямив плечі, а живіт утягнув; жоден м'яз не рухнувся на моїм обличчі, а очі блищали, наче скляні, — я стояв так, можливо, й годину, і це не могло не зацікавити князя; він підійшов до мене впритул і зазирнув мені в обличчя, наче хотів переконатися, чи живий я.
— Як вас звати? — спитав у мене, остовпілого, його світлість.
— Киріяк Автомонович Сатановський, — відказали мертві мої вуста.
Він подивився на мене з підозрою, певне, моє прізвище викликало в нього небажані асоціації. Але при учнях він не зважився запитувати про мою генеалогію, а тільки зирнув так, як дивиться слідчий на спійманого злодія. Я ж був мертвий, і на моєму обличчі навряд чи він щось прочитав.
— Гм, гм, — сказав він, бо вже треба було якось розрядити атмосферу.
У класі посутеніло, і попечитель наказав унести свічки. Я щез. Отак стояв, стояв, і в мент мене не стало — це сталося так нагальне, що в попечителя зметнулися брови, а рука скинулася, наче його світлість хотіли перехреститися. За кілька хвилин я вже знову стояв на тому самому місці, а сторож заносив у клас свічки. Тільки тоді його світлість рушив до кафедри, і я поспішив зіслизнути зі стільця, зволивши всістись у нього на колінах. Учні вже дописували твір, а попечитель приплющив утомлені очі. Я сидів у нього на колінах, як дама, й вільно подригував ногами. Попечитель, ясна річ, того не помічав, хоч і відчував якусь недовідому присутність.
— Ану ти, — показав він на учня з першої парти. — Читай, що написав.
Нема нічого нуднішого, як слухати читання учнів, їхні голоси тоді стають дерев'яні, здобувають козлячі інтонації, всі оті "ме-е-е!" та "е-е!", вживаються безліч носових звуків, отож те гугнявіння не могло не подіяти на його світлість, окрім того, і я, невидимий, легенько дмухав йому в обличчя, а часом і чухав під підборіддям, від чого долішня губа попечителя відвисала, а очі починали гаснути, як каганці. Нарешті моя видима половина змогла перемнутися з ноги на ногу: попечитель спав. На похвалу йому мушу сказати, що спав якраз стільки, скільки читався твір, а коли учень замовкав, миттю прокидався і засинав тільки тоді, коли чув нове бекання й гугнявіння. Видимий я теж дозволив собі при цьому передрімати, тільки з розплющеними очима, проти чого його світлість, здається, не заперечував, та й де йому було виконувати стільки справ підряд: спати, слухати учнівські твори й стежити за мною. Однак старанність він мав незвичайну, бо вислухав всіх до одного учнів п'ятого класу, після чого похвалив їх і подякував мені, на що я коротко йому вклонився. Після того він вислухав усіх учнів шостого класу, і не подумавши відпустити п'ятий клас, а коли й ці вичитали свої твори, раптом підскочив, аж ледве я встиг зістрибнути йому з колін, і кілька разів пройшовся по класу від вікна до дверей і назад.