Прокинувшись уночі, я відчував хатню порожнечу, і мені здавалося, що я відриваюся разом із ліжком від підлоги й провисаю, привішений між підлогою та стелею, ліжко при цьому похитується, як човен на хвилях, і я міг би полинути в такий спосіб і над цілим містом, коли була б у тому потреба. А що такої потреби я не мав, мої повіки знову склеплювалися, і я дозволяв ліжкові літати між стін квартири, адже на те ми й відгороджуємося один від одного, аби чинити таке, про що інші не мають аніякісінького уявлення. Часом я дозволяв своєму незримому "я" покидати себе сонного й обходити дім. Я запливав у кімнату Міхневича, але мене швидко виганяло звідти гаркітливе хропіння, тоді я блукав порожніми кімнатами зруйнованої половини дому. Заходив і до Охоцької, присідав біля неї на ліжку й дивився на її сонне, розпашіле обличчя. Уві сні ця жінка видавалася мені зовсім молодою, і я торкав її легенько за оголене персо — здається, в цей момент їй снився Ковнірчук, і вона зовсім не відчувала від того невдоволення. Я покидав її, даючи змогу скільки завгодно кокетувати вві сні з директором гімназії, і випливав на вулиці, на яких ішов дощ. Були вони порожні, холодні, сповнені зимного плюскоту, я брів по хідниках і думав, що місто під цю хвилю не існує. Воно спить, гаркітливе похропуючи, адже й воно, як цей шаленець Міхневич, цілий день передоцім шукало скарбу, якого, може, й не існує, воно витратило для цього силу енергії і зараз набирається нової сили, щоб укотре зустріти новий ранок. Я був частиною цього міста, його малою клітиною, але вмів й опосередковуватися. Тихий спокій упливав тоді мені в груди, і я відчував, що це по-своєму руйнує мене. Щось у мені заперечувало мене самого, щось мене хвилювало, кликало й вело — саме це "щось" і було суперечне моєму призначенню у світі, а може, це я губив молодість з її нещадністю та непримиренністю, а починав запливати товщем. Я злякався цієї конечності, бо знав, що коли б так сталося, втратив би всі свої незвичайні якості і став би, як кожен із тих, хто стрівся мені на шляху, тобто став би ще однією мурашкою в житейському мурашнику. Я хотів викликати в собі звичне презирство до світу і непримиренність, звичну іронічну холодність, але чогось мені бракувало. Вперше за весь час існування я відчув справжню самоту й пізнав, що це далеко не благо. Ні, подумав я, сердячись, — цей звір, що так мирно розкинувся на клаптику землі і зморено спить, не ковтне мене. Я не кинувся шукати скарбу, якого не існує, адже казку про цей скарб вигадав я. Горе тому, хто вірить у власні вигадки, думав я, безвидно й безтінно пливучи по залитих водою вулицях, горе тому, хто дурить сам себе! Горе тому, хто починає відчувати смуток там, де треба кипіти й невдоволитися, — сон отакого поб'є! Горе й мені, коли я відчую в цьому лісі людей пустелю і голосно волатиму в ній про порятунок! Я блукав і блукав по дощових вулицях, щось у мені згоряло, але щось і народжувалося, щось мене руйнувало, а щось наново відбудовувало. Ні, подумав я, мотаючи головою, як п'яний, котрий хоче прийти до тями, я ще живу! Я ще маю достобіса сили, і "Чорна книга" моя буде дописана. Можливо, я писатиму її ще не один десяток років, можливо, вона виросте у величезний гросбух, можливо, ніколи не матиме вона кінця — не мені про те дбати. Призначено пташці летіти, і вона летить. Призначено мені виконати цю роботу, і я її виконаю, а що має зі мною статися, того не минути…
Наступного вечора я таки вирішив відвідати Ленсаля. Посмикав ручку дзвінка — відчинила мені служниця і, як тільки я назвався, провела мене в дім. У кімнаті, куди мене запросили, сидів на килимі разом з десятирічним хлопцем одягнений по-домашньому в халат та пантофлі інспектор — вони майстрували із драниці іграшковий вітряк.
— Сідайте, де бачите, — сказав Ленсаль. — Зараз ми закінчимо…
Вони прикріплювали до вітряка крила і зосереджено перемовлялися, неголосно сперечаючись, відчутно було, що ці двоє працюють погоджено. Я сів у фотель зовсім так само, як любило чинити моє незриме "я", і з глибоким інтересом задивився на це трохи незвичайне заняття — від поважності і строгості Ленсаля в домашніх стінах не лишилось і сліду.
— Чи дощ перестав? — спитав Ленсаль, все ще возячись із вітряком.
— Здається, починається новий світовий потоп, — сказав я усміхаючись.
— Не треба так жартувати, — відказав поважно інспектор.
— Гадаєте, від мого жарту справді станеться потоп?
— А хіба не здатні ми накликати на себе біди? Коли ж маємо таку здатність у малому, чому не матимемо її у великому?
— Не думав, що ви забобонні, пане інспекторе.
— Людина звикла ставити себе в центр усесвіту, — сказав Ленсаль. — Звідси й забобони.
Він звівся, тримаючи в руках модель вітряка.
— Ну, як штука? — спитав він гордо. Хлопець радісно заплескав у долоні.
— Неси його до себе, — м'яко сказав батько. — А ми тут з гостем перекинемося словом. Чого ви на мене так дивитеся?
— В домашніх умовах ви не схожі на інспектора.
— Ще чого бракувало! В домашніх умовах ми самі по собі.
– І забуваємо, що цей світ оточено товщею води, — підхопив я його думку.
— Це тоді, коли не крапає на голову. Шкода, що ви не п'єте, ми б ковтнули б з вами по келишку. На дощ це приємно. А чому ви не п'єте?
— Слабкий на голову, — всміхнувся я.
— Пити, курити й любити жінок — три облуди мужчини.
— Все це одна облуда, — сказав я.
— То чому ви її заперечуєте?
— Це недолік мого виховання. Мені вмовив те батько, і я не маю сили його переконаність зламати.
— Що ж, похвально. Може, через це вас і вважають за дивака.
— Мене за дивака? — зчудувався я.
— Таж не мене, — добродушно відказав Ленсаль. — Не вам казати: є закони загальні, суспільного значення, а є закони житейські. Перші високі, а другі — живі. Перші поважаються, а за другими живуть. Гармонія й полягає в тому, що людина починає рівноважити ці начала, не заперечує законів високих, але живе за законами неписаними.
— А дивак — це той, хто не досягає такої гармонії?
— Не досягає гармонії невдаха. Дивак — це той, хто не хоче її досягати. Свідомо й цілеспрямовано… Але все це порожня балаканина. Ви граєте в шахи?