– І ти тут? — запитав.
— Без мене не обійдеться, — засміявся Страх, і я прокинувся від того сміху…
Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон — провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.
Мене відпустили не без жалю.
— Послухай мене, — мовив мін доброзичливець отаман. — Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…
Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода — налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, — я знову опинивсь у владі доріг.
РОЗДІЛ XVI,
у якому оповідається про те, як Турчиновський дістався до Могилева
Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть — так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!
Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.
— Чи не замало, пане Роно, — спитав я, — берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?
— Везу залізо, — сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?
Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми — я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.
– І все-таки, — сказав, щоб завершити розмову, — застерегтися не завадить.
Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими, надумір спокійними очима.
— Яке там застереження, — сказав неохоче. — Я ж везу залізо!
Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пишуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокреслилися десь такі слова:
Чоловік в житті не знав, де спинитися він має,
Дума: світ увесь пізна, та облуда це одна,
Хоч з літами знає більше, та не робиться мудріший.
Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою, вив'язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцювали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний духом.
— Агей! — гукнув хтось, — пане господарю, чи не дозволите приєднатися до вас?
Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви — була вже ніч.
— А хто будете? — спитав сторожко Рона.
— Подорожні, пане господарю.
Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве власного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-співподорожани, Семен та Іван.
— Пане Роно! — гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного із них. — Це злодії, грабівники, женіть їх геть!
— Я нікого не жену геть, — спокійно сказав Іван Рона. — Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!
З притиском сказав оте "залізо", аж мої здирці перезирнулися.
— Чи не жовте, пане господарю? — запитав Семен.
— Чорне, — безпристрасно відповів Рона. Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжував переконувати купця.
— Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!
Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почіпав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину, якою прикривався крам.
— Але ж, пане Роно, — не вгавав я, — невже спокійно їхатимете із злодіями?
— Нас п'ятеро, а їх двоє, — сказав Іван Рона, — чого мені їх боятися?
Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку, а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?
Мене зморозило. Зирнув у небо — там танцювали якісь люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою. Я виплюнув її, гірко мені стало.
— Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, — сказав я.
— Хто там оббере, де злочинець, а де ні, — спокійно заперечив Рона. — Ти кажеш, що вони злочинці, а вони — що ти.
— Злочинець таки він, — сказали, не вагаючись, мої здирці.
Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі парості трави.
— Не вчинив нікому лиха! — мовив надуміру голосно.
— Це ми не вчинили нікому лиха, — в один голос відгукнулися мої вороги. — А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинців.
"А що, — подумав я, — коли вони не винуваті, а таки я?" Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг я її викинути з голови.
— Зараз він признається у своїй вині, — сказали мої вороги.
— У якій це вині? — спитав я здивовано.
— В тій, у якій сам визнаєш себе за винуватого.
— Я не знаю вини…
— Глянь, він її не знає! — сказав Семен, позираючи на Івана Рону. — Через нього ледве не загинуло двоє людей, а він удає із себе божу овечку!..
Червоні постаті й далі стрибали по небі, а мене трусили чиїсь дужі руки. Я розклепив повіки й засліпився сонцем. Сів і спантеличено замотав головою. У горлі палило, голова нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем тім'я — гостро заболіло.
Спокійно їхали вози, Іван Рона мовчки простував дорогою, його спідручні спали, заслонившись од сонця здоровенними солом'яними брилями. Я хотів щось сказати Роні, але горло було настільки сухе, що не зміг проковтнути слини. Тоді побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й напився. Все ще пострибували в очах червоні вогники, ніяк не міг дійти тями. Здалося навіть, що там, попереду, куди простували й ми, курява покрила двох вершників, котрі мчали від нас притьма. Обертали в наш бік веселі, оскалені обличчя, але крізь куряву не міг я їх упізнати.