— Віддарувати, — уточнив я. — Це не моя власність, а річ покинута.
— Ви дуже впертий, — сказав директор м'яко. — Занесете мені якось. Але не трактуйте це як хабар.
На його вустах заграла іронічна усмішка, і ми обоє зрозуміли, що трактуємо цю ікону не як хабар, а як символ союзу, який тільки й закладається, щоб один не чинив капості другому.
— То ви познайомите мене зі своєю столоначальницею?
— Я скажу, що ви обдивляєтеся казенні квартири, — знайшовся я.
— О, тоді вона трактуватиме мене серйозно! — засміявся директор і впевнено рушив до дверей, як і належить людині чиновній та солідній…
Внизу я постукав у двері і звістив Охоцькій про перевірку казенних квартир, що підлягають віданню гімназії. Здається, нічого гіршого я вигадати не міг, бо Охоцька побіліла й подивилася на директора так перелякано, що на його обличчі мимоволі з'явилася поблажлива усмішка. Він відіслав мене кивком голови, і моя тілесна оболонка відійшла, потупотівши по залізних сходах, а невидима спокійно всілась у крісло і почала з інтересом наслухати й наглядати, адже між цими двома розігралася досить промовиста сцена.
— Я справді оглядаю квартири, — сказав майже офіційно директор, сідаючи в запропоноване йому крісло, а що було воно те саме, де вмостився і я, то довелося мені перебратися й сісти на менш вигідний стілець. — Ви тут живете давно?
— П'ять років, — прошепотіла Охоцька. Ковнірчук увіч милувався нею: була вона при своєму переляці ще привабливіша, ніж завжди.
— А на якій підставі? — поцікавився директор. — Здається, до гімназії ви відношення не маєте?
— Я оселилася тут за згодою покійного директора, — сказала Охоцька.
— Отак узяли і вселилися?
— При сприянні колишнього правителя губернської канцелярії Біляшівського, — сказала жінка.
— О, це вже зрозуміліше, — директор постукував пальцем по коліні. — А він на якій підставі про вас турбувався?
— Мій покійний чоловік був його чиновником.
— Значить, з філантропійних мотивів, хм… Але тепер склалася така ситуація, що один ваш добродійник у могилі, а другий не при владі, чи не так?
Охоцька мовчала. Ковнірчук підхопився й почав ходити по кімнаті, а я тим часом зайняв крісло, де він сидів.
— А коли, припустімо, в мене буде перевірка? — спитав він. — Як я поясню факт вашого проживання на казенній квартирі?
— Я живу при дуже обмежений засобах, — прошепотіла Охоцька. — У мене троє дітей.
— А де ваші діти?
— В сусідній кімнаті, пане директоре. В сусідній кімнаті стояла така тиша, що не було ніякого сумніву: діти справді там.
— Покажіть мені їх.
Охоцька покликала дітей, і вони спинилися біля порога кімнати, дивлячись на пришельця так само перестрашено, як і їхня мати. Ковнірчук підійшов до старшого і взяв його за підборіддя.
— Ти, здається, вчишся в гімназії? Хлопчик кивнув.
— А ті два?
— В пансіоні Рихлінського.
Ковнірчук обдивлявся дітей, як товар, виставлений на продаж.
— Ну, що ж, славні хлопці, — сказав він задоволене. — Відішліть їх.
Діти безшумно зникли в сусідній кімнаті, а Ковнірчук знову рушив до фотеля, примусивши мене поступитися йому місцем. Він сів і занімів. Так само мовчала Охоцька.
— Ну так що? — спитав він різко.
— Я хотіла б просити пана директора залишити нас на квартирі, — тихо проказала Охоцька. — Вік би вам були вдячні!
— У який спосіб? — спитав він цинічно. Охоцька почервоніла, в очах її з'явилися сльози.
— Тільки не плачте, — знову підхопився з крісла Ковнірчук. — Ви не маленька й повинні розуміти, що все повинно бути по закону. Ніхто, чуєте, ніхто не має права переступити закону, бо це суворо карається.
— Я прошу людського милосердя, — прожебоніла Охоцька. — В мене е трохи грошей, хотіла придбати меншим гімназичну форму.
– І що? — спитав Ковнірчук, ставши зовсім близько біля вдови.
— Я могла б запропонувати ці гроші вам…
Ковнірчук засміявся.
— Ви мені пропонуєте хабар? — спитав він, обриваючи сміх.
— Та боже борони! — злякалася Охоцька. — Просто хочу вам віддячити…
Він раптом торкнув пальцем пишне персо Охоцької, і та здригнулася.
— Віддячите в інший спосіб, — сказав він. — І запорукою тої віддяки хай стануть приязні стосунки поміж нами. Ви не проти?..
Охоцька мовчала.
— От, наприклад, мені скоро будуть потрібні ваші діти…
— Діти? — зойкнула Охоцька.
— Не лякайтеся, я не збираюся їх їсти. Через якийсь час має приїхати в Житомир з візитом попечитель Київського учбового округу. Я маю щастя знати його, притому досить близько Він любить церковний спів, особливо коли співають хлопчики, і я хотів би навчити псальм ваших синів. Я їм замовлю нову одежу, і це буде така моя плата за цю трохи незвичайну послугу.
Тільки тепер Охоцька заплакала по-справжньому.
— О боже! — тільки й сказала вона.
— Я вас не розумію, — нахмурився директор. — Хіба ваші хлопці не захочуть заробити собі гарні костюмчики?
— Я подумала про щось гірше, — сказала, досить привабно блимаючи очима, Охоцька.
— Про інше так зразу не говорять, — сказав Ковнірчук. — Треба нам ближче познайомитися і звикнути одне до одного. Ну-ну! — Він узяв. Охоцьку за підборіддя, зовсім так-само, як нещодавно старшого її сина. — Не плач… Не плач, я сказав!..
Охоцька не плакала. Сльози текли по її щоках, але вона не плакала. Силкувалась усміхнутися, і це виходило в неї зовсім мило.
— Я буду до вас заходити, — сказав Ковнірчук і велично поплив до виходу. Охоцька кинулася, щоб відчинити перед ним двері, і в цей час він легенько вщипнув її за сідницю. Охоцька крутнулась і вдарила його по руці, Ковнірчук нутряно хихикнув і переступив поріг.
Я вийшов услід за Ковнірчуком — був трохи ошелешений і здумілий. Дивне якесь відчуття переживав: радість від того, що зараз сяду за стіл і достойно поповню цією історією свою "Чорну книгу", а водночас жаль. Жаль за чимось таким, що мало в мені відбутися, але вже не відбудеться, — за якимось проясненням в собі, якого я ніколи не знав, а може, і не взнаю. Я живу в цьому світі сам. Зайняв супроти нього кругову оборону, а раз так — оголосив цілий світ своїм ворогом. Тішився з темних доль людських і мав задоволення, що я не такий. Хотів бачити себе обіленим саме через такий контраст: власної непогрішності й гріховності світу, і чи не слідував я в тому слідами свого батька? Але, на відміну від батька, я вже й зараз починаю відчувати в тому якусь облуду. Щось тут не тулиться, щось взаємно одне одне заперечує, бо є в усьому якась фатальна недостатність. У цій історії вже не був безпристрасним спостерігачем, я мав у ній неозначений, але тим більше істотний інтерес. Вперше за весь час мого холоднокровного життя в мені пробудилося щось на зразок симпатії до чужої людини — я не брав її як чистий об'єкт спостереження, а вступив, хоч і в ілюзорне, але співжиття. Воно було ледь-ледь окреслене, лякало мене й вабило, але було.