– Їсте, наче бог, — м'яко сказала Охоцька, підходячи до столу, щоб прибрати тарілку від першої страви.
Я пробурмотів щось невиразне, не до розмов мені було. Я їв. Їли мої руки, бо це вони брали те, що було в тарілці, їло обличчя, бо саме туди доносилася страва, їли шия і груди, бо через них перепускався харч; живіт мій рівномірно похитувався, бо ковтав безперервно порційки, що припливали до нього згори; таким чином, їла вся горішня половина мого єства, і не диво, що в цей час я не міг нічого ні говорити, ні думати — ще ніколи не бувало, щоб хтось думав ногами чи задом.
— Я був би зовсім невдячний, — сказав я, умиротворено дивлячись на порожню, замащену соусом тарілку, — коли б відмовився від такої кухні, яку пропонуєте ви, Аделе Казимирівно. Але нам треба зважати й на умовності цього світу. Давайте вирішимо так: приноситимете їжу мені нагору, а коли це вам буде обтяжливе, то якийсь раз-другий, я можу спуститися й сам, щоб узяти страву.
— То зайве, — сказала Охоцька. — Раз я взялася столувати, то даватиму обід зі своїх рук.
Я мимоволі зирнув на вдову і побачив не очі, а масло. Від того мені трохи замлоїло під лопаткою, і я подумав, чи не зайшов у стосунках з нею надто далеко. В цей час я згадав і про її трьох дітей, від чого обличчя моє витяглося і зачерствіло.
— Коли на те пішло, можете посилати до мене з обідом когось із дітей, — сказав я і цього разу подбав, щоб не зустрічатися очима з Охоцькою…
Я не міг зневажити люб'язного запрошення Ленсаля, який після нашої проходки в дощовий вечір почав, всупереч моїм побоюванням, ставитися до мене зовсім прихильно: цю прихильність, скажу відверто, я не зовсім розумів. Здається, я був Ленсалю для чогось потрібний, отож зважив, що найліпший спосіб довідатись про це — піти на деяке з ним зближення. Сам Ленсаль уже був людиною "без історії", тобто ніяк не виходив із прийнятих людською мораллю норм — такі люди мене майже не цікавлять. Вони, як тіні, ковзають по життю і непомітно з нього зникають; в Ленсаля ж його житейське завдання ускладнюється ще й суспільною потребою перетворювати у ковзкі тіні своїх вихованців — призначення будь-якої виховної системи досягати якнайбільшої стандартизації людського типу.
Вечір, у який я вирішив навідати Ленсаля, був по-осінньому теплий, і мені в шинелі було паркувато. Я йшов, наскільки міг, повільно, в шлунку моєму погідно перетравлювалася їжа, виготовлена майстерними руками Охоцької, я думав, що мати під боком таку Охоцьку все-таки немале задоволення, звісно, при умові, що ці стосунки не перейдуть з економічних на еротичні, бо тоді виникли б додаткові ускладнення, та й жінка не задовольнилася б звичайною оплатою своїх трудів, а почала б посильно обмежувати мою волю, що в мої розрахунки поки не входило. Мене задовольняла га легка гра, що її я вів, вона мене ні до чого не зобов'язувала, а Охоцьку підбадьорювала й далі високо тримати свою марку кухарки.
— Гуляєте, Киріяку Автомоновичу, — почув я біля себе голос і здригнувся. На мене дивився, всміхаючись, сам директор гімназії, і я швидко застебнув ненароком розстебнутого гудзика на шинелі. — Я теж вийшов подихати свіжим повітрям. Не проведете мене?
— З великою приємністю, — сказав я, не відчуваючи при тому й найменшого бажання проводжати директора: хтось із учителів міг би мене побачити й запідозрити небезпідставно у фіскальстві.
— Відчувайте себе вільно, — тим-таки підозріло люб'язним голосом сказав директор. — А то йдете біля мене, як солдат.
Я й справді був ніби натягнута струна, і директорове зауваження стьобнуло мене.
— Виявляти пошану до начальства — це виявляти свою порядність, — проказав я.
— О, звісно, але не в приватному житті. Кожен з нас живе подвійним життям: зовнішнім та внутрішнім. Зовнішнє — це виконання громадського обов'язку, а поза тим ми всі однакові, не вважаєте?
— Коли буде на те ваша воля, — сказав я. — Не належу до настільки проникливих людей, щоб ці два поняття розрізняти… Окрім того, не відаю, чи маю на те право…
— Маєте, маєте, пане Сатановський. Скажіть, чому у вас таке дивне прізвище?..
— О, прізвище! — сказав я. — Кожен носить своє прізвище, як данність від предків.
— Тоді дивна данність у вас від предків. Знаєте, я приглядаюся до вас і не находжу нічого, що б можна було кривотлумачити. А тим часом вас не люблять…
Щось таке саме казав був мені і Ленсаль, і я насторожено зирнув на директора. Його обличчя було благодушне, але мені не сховалося, що ця благодушність роблена. Щось вони від мене хотіли, і директор, і Ленсаль.
— Ходите до церкви? — спитав раптом директор.
— Як кожен християнин, — чітко відказав я.
— О, я не маю до вас ніяких претензій, хоч зараз багато ходить у церкву не через внутрішню потребу, а з обов'язку. Знаєте, що я хочу у вас попросити, пане Сатановський… — Він промовчав і йшов якийсь час біля мене занімілий. — Я самотній… як це вам сказати, ну, потребую жіночого за собою догляду. Тобто я хотів би розшукати собі порядну економку.
Він знову замовк і йшов біля мене, тонкий і натягнутий, як нитка.
— Я навіть згодився б, щоб та економка мала дітей. Сам я бездітний, а тепер хотів би, щоб мій дім наповнився дитячим гомоном. Ну, звісно, це не значить, що того гомону має бути більше, ніж у гімназії.
Його жарт прозвучав трохи силувано, він все ще ходив навколо і не наважувався заговорити про те, що його займало, навпрямки. Я напружився, як завжди, коли хотів щось провідчути, і зачудування пройняло мене: його, здається, зацікавила Охоцька. Невелика ревність ворухнулась у моїх грудях, начебто щось зовсім гарне, призвичаєне й потрібне мені вислизало з рук. Солодка вдоволеність, яку я відчував недавно, змінилася відчуттям неприємної ваготи в животі в той час, як слина моя дістала присмак піску.
— Ви, мабуть, здогадалися, про кого веду я балачку. Звісно, я і в думці не кладу, що ви мали щось із тією жінкою. Міхневич — звісний кляузник, і вірити йому — зневажати себе самого. Окрім того, ви надто молодий і партію з тією жінкою складати й не збираєтеся, навіщо вам чужі діти, коли ви ще на своїх, хе-хе, спроможетесь… Чи не так я кажу?
— Достеменно! — проказав я, бо в тих словах і справді був незаперечний сенс.