— Смієтеся з мене? — ледве провернув язиком Ленсаль. — Прощайте навіки!..
Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник грюкнув дверима.
— Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! — крикнув йому вслід. — Хто зна, може, вам доведеться переді мною на струнці стояти!
Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний і чорний.
— Ну що ж, шановний, ви лишилися сам, — солоденько сказав він. — Випийте ще чарочку, бо це буде остання на багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! — проспівав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як до вуст найкоханішої з жон…
Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, настрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаявся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справжнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені приємне.
— О, пане інспектор! — сказав я. — Добрий вечір!
— А ви чого лазите в дощ! — накинувся на мене Ленсаль, наче я був не вчитель, а гімназист.
— Гуляю, — сказав я найдобродушніше. — Маю звичку перед сном подихати повітрям.
Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив) і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім добротну.
— Чи не дозволите, пане інспектор, — з участю сказав я, — взяти вас під захист цього чудового парасоля?
Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.
— Ви помітили, що я п'яний? — спитав Ленсаль. — Не вражайтеся й не осудіть.
— О, всі ми буваємо п'яні! — сказав миролюбно я. — В той чи інший спосіб.
— Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? — спитав Ленсаль.
— Зрада найближчого приятеля, — в тон йому відказав я.
— Звідки ви це знаєте? — насторожився інспектор.
— Бо колись сам пережив таке, — збрехав я. Дощ мирно тахкотів над нашими головами.
— Знаєте, ви вгадали, — проказав він розм'яклим голосом. — Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.
— Навіть гірше, — підхопив я. — З гною можна обмитися, а від зради приятеля ніколи.
— Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив не так.
— Коли віз наскакує на воза, — мовив я, — один візник здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.
— Я не знав, що ви такий проникливий, — здивувався Ленсаль.
— Це тільки ввечері і в дощ, — сказав я. — Живу як палець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж смутиться, вона мимоволі починає мислити.
— Сам бог послав вас мені назустріч. Знаєте, я мав приятеля, доброго приятеля, а той узяв і плюнув мені в обличчя.
— В мене колись було так само, — збрехав я — Відтоді уникаю сходитися з людьми ближче. Давня мудрість: ні з ким ти занадто не сходься у світі: не радітимеш, але й не смутимешся.
Ленсаль мовчав. Сопів, і у затишку парасоля поширювався горілчаний перегар.
— Може, воно й так, — сказав після мовчанки. — Все наше життя якесь змагання. Все воюємо, все воюємо, але в житті особистім… Хочеться мати когось такого, з ким би не був підозріло-насторожений. Душі все-таки треба відпочивати.
— Тим і страшна зрада, — сказав я. — Людина опиняється голою перед світом та небом.
— О так! — вигукнув Ленсаль. — Скажіть, не здаюся я вам непристойно п'яним?
— Непристойно п'яний світ, — відповів я. — Людина помічає те, тільки випивши.
— Але ви, кажуть, не вживаєте цього зілля? — здивувався Ленсаль.
— Бо не хочу, щоб світ був для мене непристойно п'яний. Ви вже вдома, пане Ленсалю.
— Я не хочу йти додому, — примхливо сказав Ленсаль. — Жінка мені зараз влаштує гарячу купіль.
— Це й добре, пане Ленсалю, — сказав я. — Відведете з нею душу і заспокоїтеся.
— Ви гадаєте?
— Переконаний у тому, — мовив я і штовхнув інспектора ліктем.
Я побачив бліду пляму його обличчя, повернувся він до мене, наче хотів придивитися. Але я знав, що він бачить: величезний чорний парасоль й людські ноги під ним.
— Ви хороша людина, пане Сатановський, — сказав він. — Скажіть, чому всі вас не люблять?
Я засміявся. Мій сміх під парасолем звучав глухо.
— Де ви бачили, щоб хтось любив хороших людей? — спитав я. — Люди люблять корисних собі людей.
— Вчора я теж так думав, сьогодні — ні!..
Він стояв і дивився, як відпливає в дощовий морок мій парасоль, а я відчув, що мені під цим дощем весело. Завтра він пожаліє, що вдався зі мною у щиру розмову, і йому буде незручно дивитися мені в очі. Завтра він зробить вигляд, що забув про цю зустріч і про нашу несподівану погодженість: що може бути спільного в молодшого вчителя із виконуючим обов'язки директора. Він пройде повз мене, холодно кивнувши, бо захоче відгородитися від цього вечора, коли він виказав своє слабодушшя, завтра він знову стане нормальний. Розпікатиме вчителів, і посилатиме під різки учнів, і ступатиме по коридору з тою ж таки урочистістю, з якою виступав колишній директор, на його обличчі лежатиме відомий усім директорський вираз, від якого на всіх, в тому числі й на мене, нападатиме ляк.
Зараз він сховається за дверима власного дому, де чекає на нього роз'ятрена жінка, і вони зітнуться між собою, як коти. Здається, він поведеться сьогодні з жінкою нещадніше, ніж завжди, а може, й злякає — це треба йому, щоб знову стати самим собою. Я йшов під широким дахом парасоля й усміхався: моя доброта не дала йому втіхи. Він змушений був прийняти її в хвилину слабкості, і найкраще, коли вважатиме мою доброту за підхлібність собі. Так, це виляння хвостом кволішого й меншого перед старшим та сильнішим — старші й сильніші люблять таке відчувати. Але в ньому житиме й тривога — він не може, як Ковнірчук, поїхати до Києва й собі, щоб там зладнати своє діло, — йому треба бути в гімназії. Зрештою, він живе зі своєю жінкою так, що в нього в кишенях гуляє вітер, і це — головна причина, чому лишиться бездіяльний і сподіватиметься манни з неба, — його приятель і супротивник не матиме в ньому конкурента. Зрештою, він і справді старий та немічний і давно змирився з думкою, що йому ніколи не стати поліцейським. Вже хоче забезпеченого спокою, але ніколи його не матиме. З інспекторського місця його ніхто не прожене, бо він шанується, але вище цього не стрибне. Той, хто хоче стрибати, не може мати такої розслабленості, йому потрібні насталеність у м'язах і гаряча кров.