Ленсаль не міг стримати радості, бо директорське місце міг би посісти й він, як інспектор, і його обличчя під час похорону непристойно сяяло, ніби начищена миса, в якій збираються варити варення. Таку начищену мису він проніс від гімназійної зали до лютеранського цвинтаря в кінці Рудинської, в той час, як Лучицький невтішно по дорозі ридав. На похорони завітав і Микола Платонович Біляшівський, останнім часом він змінився невпізнанне. Свій знаменитий екіпаж продав і ходив відтепер тільки пішки, затишні округлості його тіла зникли також, він став вищий, ніж був, схудлий і самозаглиблений. Очевидно, вони колись знались із Траутфеттером, хоч останнім часом не зустрічалися напевне. Микола Платонович мовчки простояв біля покійного, так само мовчки провів його на цвинтар, а коли директора гімназії під голосні схлипи Лучицького замурували у склепі, стояв, випроставшись, урочистий і відсторонений. Вітер розвіював йому довге сиве волосся, і він дивився не так на склеп, як поверх нього на кам'яний мур, що розділяв померлих лютеран від так само померлих католиків. Коли ж ми виходили із цвинтаря, він опинився обіч мене.
— Отак, молодий чоловіче, — сказав, зирнувши, — непомірність створює пересит, а пересит шкодить і духовному, і фізичному здоров'ю…
— Покійних не судять, — смиренно сказав я і напустив на обличчя благочестивий вираз.
— А я й не суджу, — сказав Микола Платонович, — а раджу вам навчатися з лихих прикладів.
— А чому саме мені? — зчудувався я.
Тоді я помітив супроти себе палючі, ясні очі, розширені й трохи несамовиті. Мимоволі здригнувся, бо в мене потекло щось гаряче, як вогонь, я переповнювався тим його чудним поглядом, як глек, — він же освітив мене, проглянувши наскрізь, як щось прозоре й нематеріальне. Саме це непокоїло: а що, коли легенди про прозірливих не вигадка? Але я відразу ж заспокоївся: при всій проникливості кожна людина для іншої — пітьмава загадка.
— Не маю вас честі знати, — глухо сказав Микола Платонович, — але маєте переді мною, старим, ту перевагу, що життя тільки починаєте і можете вибирати, на яку стежку ступити: вести життя чеснотливе й добротворне чи життя, повне лихої облуди. Можете жити так, щоб потім не мати мук сумління і не дбати, аби щось виправити чи повернути. Знаєте, пане, — він узяв мене під лікоть, і його голос став вуркітливий, тихий. — Жодне лиходійство не можна до кінця поправити: все вчинене — здійснене навіки. Покаяння і відпусти гріхів — то тільки людська самовтіха, а насправді не значать нічого. Відтак, кожен наш учинок — тавро на нашій шкурі, і тавро невідмивне…
Я йшов побіч нього спокійно. Нічого особливого він у мені не добачив, просто йому потрібен став співрозмовник, і волею випадку цей жереб упав на мене. Тому я зробив вигляд, що з усією чемністю та повагою слухаю його просторікування: боїшся ти, любий старче, подумалося мені. Боїшся себе і свого минулого, боїшся кари господньої, хоч нічого не вчинив гіршого за звичайні людські переступи. Оця здатність до самокатувань трохи незрозуміла мені — вияв чогось украй нераціонального у людській природі.
— Я зараз пильно придивляюся до людей, — казав тим часом Микола Платонович, все ще стискаючи мій лікоть, — і майже немає між них таких, щоб були без темного приважку на душі, тобто без учиненого лиходійства. Більше воно чи менше, але є. А от ви, молодий чоловіче, різнитеся від інших. Не розумію, чим, але щось у вас є не те…
Я знову здригнувся.
— Чудні речі кажете, — мовив, ледве втримуючи на обличчі чемну повагу. — Я такий, як і ви, і всі, що йдуть побіч.
Ми й справді йшли гуртом: всі в темній одежі, з'єднані спільною печаткою смерті, з єдиним тлінним призначенням і однаковим для всіх кінцем. Ми були єдині, але й розрізнені, бо, йдучи отак монолітне, уже встигли розбитися на гуртки і пари, і кожна вела свою розмову, зовсім не слухаючи, що говориться поруч. Так само буває за святковим столом, де збирається багато людей, — ми, зрештою, і йдемо, щоб засісти за такий стіл, вчинити тризну по людині, котру ніхто з нас не любив, за винятком Лучицького. Сам Лучицький (я озирнувся й обдивився всіх, хто йшов) залишився на цвинтарі, ми про нього якось забули, та й розбивав він нашу компанію, де всі були однакові і мусили віддавати шану покійному тільки за те, що були його підлеглими.
— Може, ви й праві, — зітхнув Біляшівський. — Вибачте мені за настирливість. Як це воно сказано у святому писанні: кожна людина — лож!
– Є така приказка, — чемно відказав я, — брехня на брехні сидить і брехнею поганяє. Ми хочемо вірити, що багато знаємо й розуміємо, але це не завжди так. Є тільки одна істина: кожен у цьому світі — Адам.
— Як це так? — не зрозумів Біляшівський.
— А так, — сказав я, вже захоплюючись. — Кожен із нас самотній у цьому світі. Він у лісі людей, вибачте за порівняння, але коріння має власне. Має, зрештою, свою голову і своє тіло. Заплющіть очі: відчуєте себе, а більше нічого. Бо більше нічого нема. Є лише порожній світ і людина…
Микола Платонович подивився на мене із зачудуванням.
— Сказали щось правильне, а ще більше неправильне, — мовив він. — Існує одна річ, про яку ви, здається, забули. Знаєте, про що я кажу?
— Ані здогадуюся.
— Я кажу про любов, молодий чоловіче!
— Може, ненависть? — спитав я не без виклику.
— Ненависть — це теж форма любові, — відповів Микола Платонович. — Вона дає нам змогу щось гостро заперечити, щоб інше полюбити… І світ навколо людини не порожній. Це великий, багатогранний, багатоступінчастий світ світів.
Він сказав це з дивною силою переконання, і я зирнув на нього з деяким острахом. Побоювався вже цього чоловіка — він починав розхитувати в мені щось навіки усталене. Але я був упевнений і в іншому: ніякі розумування світу не змінювали й не поліпшували. Важать у цьому лісі людей не людські слова, а діла. Слів людина може вигадати багато, і всі будуть гарні й гладенькі, як річкова галька. Інша річ — те, що відбувається насправді.
Щоб заспокоїтися до решти, я глянув на лискуче обличчя Ленсаля, воно й досі сяяло, як мідний тазок, і мені раптом жаль його зробилося: цього разу його впевненість була смішна і безпідставна. Я перевів погляд на інше обличчя, досі воно не потрапляло в мій зір, але зараз я почав обдивлятися його уважно. Був це директор Житомирського раввінського училища Ковнірчук, особа в міру висока і в міру низька, в міру довгоноса, з пласкими, невиразними оченятами, які, впавши на когось чи на щось, чіплялися, наче жучки, — зараз це обличчя було без виразу. Ковнірчук ішов випростаний і мовчазний, але незриме задоволення просвічувалось і в ньому.