— Ти чув постріл? — спитав, все ще не зводячись із чотирьох, Кулаківський. — Що воно таке?
— Може, це нечиста сила? — спитав перелякано хлопець.
Тільки тепер Кулаківський усвідомив, як стоїть перед лакеєм, і звівся, струшуючи з долонь порох.
– Іди ночувати до мене в спальню! — ніяково сказав він. Хлопець зліз із постелі, свічка в його руках тремтіла.
— Це старий будинок, пане! — сказав він із дрожем у голосі. — А в старих будинках завжди привиди водяться.
— Хіба привиди можуть стріляти з пістолета? — спитав учитель фізики.
— Та, мабуть, можуть, коли стріляли, — відповів хлопець. — Нікого в квартирі, крім нас двох, нема.
— Ти не чув ніяких кроків?
— А були й кроки? — перелякано спитав хлопець.
— Були чи не були, а відповідай, коли питають!
— Я спав, пане, — простодушно сказав хлопець. — Мені Охоцькі теж щось таке казали…
— Що ж вони казали?
— Ходить щось і у них ночами. Це старий будинок, пане, а у старих будинках…
— А може, це нам хтось підстроює, га? Може, й ти з тими розбишаками заодно?
— Я? — перепитав хлопець і аж спинився. Його залите світлом обличчя стало таке тупо-здивоване і спантеличене, що Кулаківський знову відчув себе ніяково.
— Давай свічку й перетягни до мене свого матраца. Хлопець пішов, а Кулаківський почав нервово ходити по спальні. Щось у ньому ламалося, жах ціпив душу, і він відчув, що його холодна розсудливість починає розпливатися і зникати. Пізнав раптом самоту, і це було таке гостре відчуття, що аж задихнувся. Досі тішився в цих кімнатах спокоєм та затишком, але тепер знав, що їх утрачено навіки. Дивне безсилля опанувало його, приреченість та розгубленість. "Ні, — подумав він, — треба все це якось пояснити!.."
Прийшов хлопець з матрацом, розклав на підлозі і влігся. Незважаючи на свою забобонність, він заснув майже відразу, і Кулаківський нишком позаздрив на його залізні нерви. Сам же блукав кімнатою з пістолетом у руці. Хто зна, чого він чекав. Хотів оборонятися, а може, пустити кулю в те невідоме, що важилося супроти нього. Перевірив зброю, маючи надію, що та самочинно вистрелила, але бракувало тільки одного набою. Тоді він сів і просидів до ранку, намагаючись ув'язати в одне всі факти і шукаючи між ними логічного зв'язку, його думки знову верталися до вдови Охоцької — під ранок зумів себе переконати, що це таки її штучки. Нічого неприродного й загадкового тієї ночі вже не відбулося; зрештою, мені треба було спочити перед заняттями в гімназії. Скажу принагідне, що, на жаль, моя тінь не могла витворювати конкретних шумів. Тінь є тінь, вона може слухати, але не говорити, так само не може тупати ногами чи стріляти — доводилося те робити самому. Не важко прочитати людські думки і збагнути чиюсь емоційну систему, але це також безшумний акт. Поки що один тільки Берген відчув біля себе мою присутність, але, хто я такий, не впізнав. А може, просто мав звичку балакати з собою, через це постійно-уявляв біля себе співрозмовника, як це чинить чимало самотніх людей: втілитись у такого уявного співрозмовника мені за іграшку — це здатність більш психологічна, ніж фантастична. В історії з Кулаківським я мусив діяти реально. Я вже повідомляв, що за глухою стіною спальні Кулаківського було порожнє приміщення, я й ходив по ньому, одновимірно гупаючи чобітьми якраз за тією стіною, біля якої стояло ліжко учителя фізики. Окрім того, кімната Кулаківського з'єднувалася з порожніми спільним димарем, луна від кроків відбивалася там і проникала до квартири Кулаківського. Стріляв я із власного пістолета в димарний отвір, через що учителю фізики здалося, що я вистрілив просто в його спальні.
Я йшов тієї ночі додому задоволений. Розгорнув над головою парасоля, бо сіявся нудний, навдокучливий дощ, — вряди-годи в мені вибухав сміх. Водночас було трохи й жаль нещасного самоблудця, його поламаного затишку й понівеченої впевненості в собі. Не стало в нього ні того, ні Другого, і це негаразд, бо винуватий у цьому був таки я. Учинив таке із самооборони, бо вирішив, що нам годі існувати поруч. Але вдаюся я до такого тільки у виняткових ситуаціях: не хочу брати активної участі у житті.
Дощ шелестів у листі, що лежало в мене під ногами: за цю ніч опало його багато. Я вже не сміявся, бо відчув глибоку втому, хотілося мені якнайшвидше добратися до постелі й заснути: свого спокою та самовпевнення втрачати не хотів. Рот мені почало корчити від частих позіхів, і я йшов, час від часу роздираючи його. Сухо стукотіли об натягнену тканину парасоля краплі, плескало в ногах, а обличчя поступово вкривалося холодною вільгою.
Я відчинив двері квартири і пізнав солодке задоволення, яке навідує мандрівця, коли той повертається додому.
Заснув відразу і без снів, хоч, може, й непокоїло мій мозок відбиття того, що відбувалося за кілька вулиць від мене: ходив там по кімнаті з пістолетом у руці розтривожений чоловік, котрий не вірив у надприродне і щосили намагався зберегти свою невіру. Пручався, щоб не впустити у себе боязкого, забобонного, темного й безпомічного, і не відав, що воно в ньому вже поселилося. Зрештою воно й не виселялося з нього ніколи, а тихо спало, вколисане залізною логікою реальних умовиводів, таких простих, ясних і заспокійливо-елементарних, коли життя бачиться як вислід кількох твердо засвоєних законів. Вірив: ніщо не порушить тієї малої ясності, але темне і сліпе, боязке й непевне раптом розплющило очі й дряпонуло йому душу кігтистою лапкою. Це не був страх малий, особистий, це був страх, виплеканий тисячами поколінь його предків. Через це так легко я зміг порушити чітко засвоєне раціо вчителя фізики і зруйнувати його добрий елементарний світ. Надаремно стискає його рука пістолет, надаремно гостро й чіпко лапає темряву кутків його око, надаремно тулиться він до світлого кола, що його утворила свічка, — справжнього затишку, якого досяг завдяки розуму та волі, у цій ночі, вже не повернути. Я спав, відчуваючи контури тієї картини, і мені вже не було жаль Кулаківського, бо що це таке — жаль? Я можу бачити і фіксувати, збирати факт до факту, ліпити смальту до смальти — картину творить життя, а я його підвладне око, як і всі у цьому світі. Здається, я більше не піду в той дім. Досить з мене, що я покотив камінець, він зробить своє діло сам; зачепить, як це буває в горах, одного, й другого, й третього камінця, і вони покотяться, збиваючи гуркітливу лаву, яка заспокоїться тільки тоді, коли не буде куди котитися. Дам надію й Кулаківському: коли така сильна його воля та розум, хай відбудує свою самовпевненість — мені до того діла нема. Хай знову тримає на обличчі вдоволенозверхній вираз, хай впевнено зводить голову і чітко карбує крок. Я тільки ледь-ледь випробував його душу, торкнувся легенько нігтем надчутливої матерії, як торкають ріжки слимака. Слимак відразу ж ховається в хатку і боязко затуляється від світу, але пригріє сонце, і він знову висуває цікаву голівку й чутливі ріжки — той, що торкав його, давно пішов. Я також пішов, але знаю, що історії цій не кінець, мушу її додивитися. Тому й тримаю в уяві відбиток обличчя Кулаківського. Воно зморене, посіріле, з широко розплющеними очима, адже цієї ночі він так і не зміг заснути, сподіваючись на мудрий ранок: день завжди розсіває те, що в нас породжує ніч. День і ніч недаремно змінюються так правильно на цій землі: вони — щось взаємозалежне і взаємозаперечне водночас. Годі давати перевагу чомусь одному, саме від цієї залежності й твориться життя. День виростає з ночі, як дерево із землі, він ховає у ній своє коріння і п'є сокровенні соки. Ті два начала входять у єство людське, бо й воно наче ясне дерево, коріння якого в темному та незбагненному, і так буде до кінця світобудови…