Оцей шлях, з учительської до класу, найбільше люблю. Тіло моє мимовільно виструнчується, голова зводиться, я ступаю неквапно, чоботи відбивають крок на лискучій фарбованій підлозі, на вустах у мене все та ж блаженна усмішка, і я раптом здогадуюся, чому так безпричинно радію: іду в той клас, у якому вчиться зухвалець, котрий насмілився кинути в мене кличкою, витвореною від мого прізвища. Я люблю цих шкільних відчайдушників, особливо коли вони після героїчного вчинку перетворюються в курей, котрі потрапили під дощ. Тоді вся їхня показна фронда зникає, а натомість з'являється жах — звір тікає з цих малих істот, хижий, жорстокий, якого ми, вчителі, й поставлені витравлювати з дітей. Може, й має якусь рацію вчитель фізики, думаю я, коли переконує, що людина — це тільки високорозвинена тварина. Я міг би розвинути цю думку: в людині бореться її тваринне й суспільне, тобто людське начало. В дітях ця боротьба особливо примітна, через це і здатні вони на безглузду жорстокість. Ми, вчителі, боремо в них того звіра, ламаємо, вбиваємо, тобто нищимо їхню натуральну схильність до безконтрольних учинків. Тому я був і буду прихильником різок у школі, істина, що за битого двох небитих дають, надто неперехідна; треба, треба і треба їх бити, ламати і згинати, щоб з негнучкого мамули витворилося щось м'яке, як віск, котрий легко мняти і можна ліпити належне, а точніше — запрограмоване згори.
Із цими думками заходжу в двері класу, тут збиваю крок, бо мушу ступити до класу неодмінно з правої ноги; відтак відраховую до кафедри одинадцять кроків і не сідаю, а дивлюся на клас, не гасячи усмішки. Відчуваю, як холодна хвиля проходить по рядах, коли мій погляд пробігає по обличчях, все ціпеніє й німіє, і в цей момент я по-особливому звищуюся над цим тлумом, я його розпорядник і власник, володар кожного, і той кожен чекає від мене не нагороди, а кари. Але я не задовольняюся відчуттям переможної зверхності над істотами, що тільки наполовину люди, а наполовину ще звірі; шукаю того, кого найбільше треба ламати, і мій погляд вивідчо перескакує з обличчя на обличчя. Коли ж торкаюся зоровими променями якогось лиця, воно біліє, зеленіє, синіє, і коли б довше протримав я погляд, то певний був, що воно й почорніло б. Навмисне обминаю того, хто має стати мені сьогодні жертвою, хай трохи потішиться недоторканістю. Ну от, здається, він уже зовсім заспокоївся. Р-раз! Мій погляд, як блискавка, падає на нього, і я бачу, як жертва дрібно-дрібно тремтить. Обличчя зеленіє, а зуби цокотять. Простягаю руку й пальцем, пальцем, ледь покивуючи, виводжу відчайдуха з-за парти.
— Ви, здається, хотіли сьогодні відзначитися між товаришами, — кажу єлейно. — Що ж, даю вам змогу. Вивчили урока?..
Моя жертва дивиться на мене із забобонним жахом, ніяк не може збагнути, як я встиг так швидко довідатися про його вибрик, і вже в цьому першому переляці вбачаю запоруку своєї перемоги. Вже не сміливець і не бунтар переді мною, а щось напіврозтоптане. Вуста мої кривить зневага, з них починають вихоплюватися слова, котрі, мов різка, падають на жертву. Слова ці гострі й іронічні, і клас залюбки на них реагує, клас вторує мені, знущаючись зі свого героя так само нещадно, як це дозволяю собі робити я — їхній заклятий, як вони вважають, супротивник. Я ж не вважаю себе їхнім ворогом, забагато було б їм честі; зрештою, моя місія в житті така, що не маю ставати нікому ані приятелем, ані ворогом.
Берген — виразна мені протилежність. Він волочить за собою крихітну тінь, яка складається з двох компонентів: любить випити й дозволяє учням із себе кпити. Хоч він німець, мундир на ньому висить, і на сукні весь час з'являються нові й нові плями. Єдино німецького в ньому — схильність до точності. Зокрема вимагав, щоб учні вставали рівно о п'ятій годині, для чого в спільній спальні навпроти його ліжка було поставлено шафу з годинником. Той годинник вибивав час так голосно, що тільки діти могли не прокидатися. Адольф Карлович перед сном спускався кілька разів у свою кімнату, де курив і прикладався до пляшки; якось один із шибеників заховавсь у шафі, як козеня з відомої казки. Адольф Карлович прийшов до ліжка, ступаючи навшпиньки і розвівши для рівноваги руки з розчепіреними пальцями, — при цьому він зачаєно сопів, бо намагався дихати тільки носом, щоб не виточувати горілчаного перегару. Падав на ліжко й відразу ж починав хропти, аж поки годинник починав бити п'ять разів. Натренований на ці звуки, Адольф Карлович підхоплювався й будив учнів покриком.
— Але ж, Адольфе Карловичу, — казав хтось зовсім сонним голосом, — зараз ще зовсім ніч…
Адольф Карлович стояв із запаленою від нічника свічкою.
— Як ніч, як ніч, коли вдарило п'ять разів! — казав він. — Подивіться на годинника. — Він підносив свічку до циферблата, і його очі ставали здивовано-булькаті: годинник показував одинадцяту.
— Але ж я чув, що вдарило п'ять, — нетямкувато казав надзиратель, і учні змушені були гасити сміх подушками.
— Це вам приснилося, Адольфе Карловичу, — казав той-таки невинний голос.
— Галюцинація, — підказував другий, і учні аж рохкали від задоволення.
Так повторювалося щоночі, і щоночі Берген не помічав, що над ним кепкують. Це його вимучило так, що перестав реагувати на бій годинника і вже чекав, поки надійде із дзвінком лакей…
Не важко помітити: діти дивовижно винахідливі, коли треба вишукати слабкі місця у вчителя, і користуються тим із усією часом жорстокою безоглядністю. Зрештою, гадав я, весь світ такий: два начала в ньому — організоване, людське, й дезорганізоване, тваринне. Діти ж — це зменшене дзеркало світу з усіма його болячками та неузгодами, суперечностями й бідами; може, через те мені захотілося стати саме вчителем: через зменшувальне дзеркало можна побачити не одну болячку велику…
Але моя жертва й досі пріє біля дошки, даремно намагаючись розповісти урока, і я скеровую свою увагу на неї. Цей хлопець готувався, я це бачу, але замість допомогти йому, ставлю питання так, аби більше його заплутати. Він таки заплутується, бо вже не відповідає, а тільки перелякано на мене дивиться: милосердя не чекає, адже чудово зна, за які гріхи тут мордується. Я ставлю кола й відпускаю свою жертву, блискавично переносячи погляд на клас. Мертва тиша панує довкола, і я раптом починаю відчувати нудьгу: нудно все-таки сидіти за цією кафедрою і дивитися на заляканих до смерті істот. Нудно бути вічним дресирувальником, нудно навіть мститися на цих беззахисних душах — ні до чого все це! Світ не треба пізнавати, думаю я, все відомо про нього давно. Ми готуємо цих дітей стати коліщатками до велетенської людської машини, якою є наша імперія, але чи не коліщатка ми самі? Чи не механічною стаю я лялькою, сидячи за цією кафедрою, адже те, що викладаю скерованим на мене очам, — мудрість невелика. Чи не ліпше залишити замість себе власну подобу, боввана, який прорече кільканадцять потрібних речень, опитає цих телепнів, поставить їм оцінки, настрахає, щось у них зламає, щось піднесе, приноровить їх до того, щоб таки стали сліпими коліщатами. Оцей, дивлюся я на прищуватого хлопця з пацючими оченятами, закінчить гімназію і стане чиновником. його ковтне якась установа, до якої буде прив'язаний, як раб, і ходитиме від свого дому до цієї установи, аж доки не виплюне вона його геть на смітник. Ні, міркую я, повністю себе тут нічого витрачати. Хай залишиться за кафедрою тільки видима частина мого "я", невидима нехай вирушає у світ. Хай стає чиєюсь тінню, видивляється й принюхується Я навіть думаю, що ідея вивищеності людини — це одна із людських самооблуд, а коли так, ні для чого вона!