Було утішно мріяти отак, але я вже прокинувся цілком, і годі так просто себе одурювати. Попри все, є те, що є, — сьогодні ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козаків та жителів Попової Гори: судитимуть моїх здирців. Було мені від того не вельми весело, бо відтоді, як замахнувся на забитих у колодки ворогів, щось-таки зрушилось у мені. Лягло на серце прикре почуття, ніби вчинив я гріх, хоч ніяк не міг його означити. Зрештою, сумління мене пекло не тому, буцім учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихія таки заполонила моє серце.
Лежав, намагаючись упоратись зі своїми недобрими настроями.
"Чому саме мені випадає, — запитував я себе, — мучитися такими речами?"
Інший голос заперечував: "Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потім і у великому".
Я сказав тоді:
"Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджу є?"
Інший голос сказав мені:
"Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться із тим добром?"
Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всіх? Адже маленький відступ од добра (та й чи відступ це?) не виходить за межі моїх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?
Інший голос заперечив мені: "Світ — це ланцюг, і дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку — і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона з'єднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш".
"Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи не в цій подібності — причина нашої роз'єднаності?"
"Це все правильно, — сказав я, — але коли пройду через життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ніхто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі, чи не плюватимуть мені услід?"
"Це гординя заговорила в тобі", — сказав той, інший, голос…
Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гілля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюється зелене море. Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою долі, — химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподівається на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його там чекає з розкритими обіймами рідний отець.
РОЗДІЛ XII,
в якому Турчиновський оповідає про покарання його здирців
Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в колодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.
Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак, не вони відвели погляд, а я.
Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спосіб. Глянув у куток, де сидів Страх, — він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і прошепотів:
— А зирни-но в той куток!
Той зирнув і здивовано втупився в мене:
— Ну і що?
— Не бачиш? — зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху. — Ще побачиш!
Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я відступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.
Ішов суд.
— Чи правду оповів цей чоловік? — спитав сотник, киваючи у мій бік.
— Все брехня, пане сотнику, — засовався перший розбійник, Іван. — Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.
Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.
— А що скаже твій товариш? — спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крутнув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.
— Не забувай, — мовив сотник, — коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.
— Той псюх сказав правду, — сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.
— А тобі що, приятелю? — спитав він. — Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?
Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.
— Панове судді, — сказав я. — Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.
Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало бліде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж рукою захистився.
— Відійди, гаде! — верескнув він. — Заберіть його, бо задушу, мерзотника!
Я спинився, сторопілий.
— Але стривай, Семене, — пробелькотів я. — Я ж хочу звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..
— Не підходь, чумнику, — загрозливо процідив перший розбійник, Іван, — не підходь, бо горе тобі буде!
— То ти й справді знімаєш своє звинувачення? — запитав нетерпляче сотник. — Отямся, хлопче!
Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти мене горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них можна було прочитати — ненависть. Я мимовільно відступив і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.
— Один вину свою визнав, — сказав сотник. — А ти, другий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.
— Визнаю свою вину також, — сказав він, кривлячи вуста.
Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутилися і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.