— Коли буде на те ваше зволення, — пробурмотів старший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не позичали.
— Так-так, — повернувся на закаблуках генерал-губернатор. — Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч карбованців.
Розтулив червоногубого рота й зареготав.
— Але запам'ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене? Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розумів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але назад вони навряд чи повернуться. "Такса за посаду", — мигнула в його голові думка, і йому захотілося почухати потилицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у присутності його превосходительства; треба було залишитися на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі покинути службу. Дививсь у блакитно-сині очка губернатора, аж проїдали його, і раптом усміхнувся.
— У мене і в думці не може бути, — сказав, — що ви можете, ваше превосходительство, ті гроші не віддати…
— Ну от! — по-діловому зауважив губернатор. — Мені потрібна готівка. Задля цього відпускаю вас на сьогодні зі служби, і ніколи не тримайте в голові негарних думок…
Микола Платонович Біляшівський був чоловік розважливий і обережний. Він попрохав у губернатора відстрочки на два дні з огляду на те, що готівки вдома не було, а банк був зачинений з приводу трауру. Тим часом розпитавсь у губернських чиновників і виявив, що подібна розмова відбулася з генерал-губернатором у кожного, дехто гроші йому вже "позичив", а решта тільки збиралася. Старший радник ретельно позаписував усе, що йому вдалося вивідати. І от зараз він лежав у ліжку й підраховував. Викинуті десять тисяч карбованців завдяки службі могли йому повернутися, але не швидко. Вирішив поки що служби не покидати, однак і далі таємно збирати дані про зловживання губернатора.
У цей момент і під'їхав до його двору Амбросій Іванович Третяк. Зупинив коней, звелів усім дітям вилаштуватися за віком, на чолі цього загону поставив дружину і завів свій полк у двір свого далекого родича. Після того випалив люльку і тільки тоді підійшов до дверей — тричі смикнув за ручку дзвоника.
— Чого тобі? — спитав слуга, побачивши перед собою закіптюженого, вишпареного на сонці і здорожілого Третяка.
— Я родич Миколи Платоновича Біляшівського, — як у трубу, прогув Амбросій Іванович. — Прошу, щоб прийняв мене у невідкладній справі.
Відступив од ганку на кілька кроків і наказав вилаштуваному в дворі сімейству, як тільки з'явиться Микола Платонович, падати йому в ноги. Вражений слуга поспішив доповісти старшому раднику про його дивних гостей, а сімейство Третяків стояло, завмерши, у дворі, готове чекати й виконувати все, що накаже батько.
Микола Платонович зчудувався. Накинув на плечі шовкового халата і, не скидаючи нічного ковпака, пішов до дверей. На його появу все сімейство дружно впало навколішки: шістнадцятеро дітей, жінка, а попереду всіх чоловік.
— Це ти, Амбросію Івановичу? — здивовано спитав старший радник.
— Я і лихо моє! — понуро сказав Третяк, зводячись із колін. — Коли не виявите до нас ласки, підемо пропадати.
Він глухо й сердито оповів про кривду, і Микола Платонович просльозився — зрештою, мигнуло йому в голові, це ще один пункт до реєстру генерал-губернаторських переступів.
— То проженете чи зласкавитеся? — спитав понуро Третяк і блимнув на далекого родича.
Микола Платонович якийсь час міркував. Тоді ступив білими, взутими у пантофлі ногами зі сходинок. Підійшов до Амбросія Івановича, обійняв його й поцілував, після чого рушив уздовж ряду дітей і цілував кожного в маківку. На щоці його тремтіла невтерта сльоза, а чи була вона щира, сам бог відає.
— Чи ж можу я вас прогнати? — сказав старший радник. — Є в мене порожній дім, куди не вселив ще квартирантів, а мені до зарізу потрібен адвокат для переписування паперів і щоб допомагав у процесах, які мені доводиться вести з боржниками.
Тоді не витримала жінка Третякова.
— Благодійнику ви наш! — закричала вона й кинулася в ноги Миколі Платоновичу. — Ми врятовані!
— Заспокойтеся, Катерино Михайлівно, — сказав лагідно Біляшівський. — Не треба дякувати, просто в добру годину нагодилися.
Відтоді старший радник з Третяком не раз зачинялися в кабінеті і довго про щось балакали. Під час цих розмов слугам було заборонено підходити близько до дверей — йшлося ж про одне: губернаторські зловживання.
— Я чоловік поступливий, але зачіпати мого самолюбства не можна, — сказав Микола Платонович. — Це ж відвертий грабіж. Запишіть: на останньому балу, 20 серпня, він здер у поміщиків Цішковських п'ятнадцять тисяч карбованців, у Голембіцького — п'ять тисяч. У Відеських та Глімбоцьких узяв по тисячі. Скільки номерів у реєстрі?
— Без ваших теперішніх сто двадцять. Біляшівський ходив по кабінеті.
— Апетиту його превосходительства немає межі. Боюся, що таки доведеться оголосити йому війну. Для цього мені потрібен такий чоловік, який згодився б для цього діла й на смерть.
— Я готовий до всього, — сказав Третяк. — Одного боюся…
— Не треба нічого боятися, — сказав Біляшівський.
— А коли щось станеться?
— Тоді батьком твоїм дітям стану я, — твердо сказав Микола Платонович.
— Я готовий на все, — урочисто промовив Третяк. — Так уже мені тут накипіло, — він ударив себе в груди, — що й убити його міг би.
— Вбивати не треба, — зауважив Біляшівський. — Бо сам нізащо пропадеш, і я, як опікун твій. Про дітей нам твоїх не можна забувати. На все свій час.
— Чогось чекаєте?
— Чи не попросить грошей іще. Оце й буде початком війни.
— Вистачить у нас сили?
— Вистачить. У державі, в якій живемо, є одна зброя, якою можна користуватися безбоязно, — донос. Це річ сильніша за гармати й пістолети. Донос — це таке, що може вбити будь-кого. За нього нам не здеруть шкіри, а виграти можемо. Хитрими треба бути: з вовками живемо, то по-вовчому й виймо. Треба, щоб не попастися передчасно…
— Я не попадуся, — понуро обізвався стряпчий.
— Отож головне не попастися, бо невесело нам буде. Проти великого звіра хочемо вийти, такого, що, може, й не усвідомлюємо його сили. Одне те, що його брат ад'ютантом при наміснику, чого варте!
Третяк подивився на Біляшівського широкими очима. Був на позір добродушний, випещений, але очі палали ярим вогнем. Був сильний і хитрий, але хотів мірятися з хитрішим та сильнішим. Знав про те, тому й непевність почував. Смутився й похрупував пальцями.