Але вранці смотритель подивився на мене, як на набридливу комаху.
— Ви наче генерал-губернатор, — сказав він. — Маєте нагальну справу?
Я показав казенну подорожню, але безуспішно.
— Коли буде все гаразд, — відказав смотритель, — і з'являться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випадку — вночі.
У цей час вийшов на ганок горбань, сів там навпочіпки і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздратувала.
— А чому ви не добиваєтеся коней? — спитав я.
— Бо нікуди не поспішаю, — смутно обізвався Ковальський.
Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, розкиданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли. Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усього того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж дороги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скільки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе, ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспільстві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за дідів і прадідів, так було і за наших батьків.
Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги по мокрому сірому піску, свого діда — супротилежність батькові моєму.
Це його описав у малоросійській комедії відставний полтавський капітан Котляревський, як возного Тетерваковського.
Мій дід був крючком із крючків і справді хотів одружитися на гарній простачці Наталці. Злоязикі судові канцеляристи діда засміяли й оголосили, що вимагатимуть його відставки, тобто дідові довелося б покинути службу. Самі канцеляристи влаштували з цієї нагоди пиятику, і на тому зібранні вирішили зісватати моєму дідові дочку їхнього столоначальника, чи, як він тоді звався, старшого канцеляриста. Загнаний на слизьке, дід покинув благородно помишляти про красуню біднячку і після невеликого опору взяв собі дочку свого начальника, мою бабу, трохи застарілу в дівоцтві, але з твердим, навіть залізним характером. По одруженні до кінця днів своїх вона колола дідові очі його любов'ю, коли ж хтось в її присутності згадував красуню Наталку, впадала в таку непогамовну лють, що готова була виперти нахабу із хати, що й не раз учиняла, грозячи непоштивцю макогоном. Отже, намір одружитися на простій і бідній дівчині став єдиним романтичним ділом у житті діда, і більше до таких учинків він не вдавався. Своє життя прожив, ховаючись од жінки з таємно роздобутою пляшкою, і та пляшка так і не була допита до кінця днів його, мала-бо казкову здатність весь час наповнюватися. Мій батько, добра душа, поклав ту пляшку йому в домовину.
Загалом до предків я ставлюся без особливого сентименту, хоч гріх сказати, що не знаю достатньо про їхнє життя. Так сталося, що двоє із них виявилися, подібно до мене, письмаки й залишили після себе рукописні книжки, їх захопив у своє володіння батьковий брат у перших, мій дядько Ксаверій, який виявив себе любителем місцевої старовини, що саме по собі гідне підозри. Дядько збирав, хоч достатки його були вельми скромні, стародавні хроніки, реєстрики, літописи і взагалі всілякі поцвілі папери, носячись із думкою написати, в доповнення до праці пана Бантиш-Каменського, малоросійську історію чи принаймні історію Турчиновських, прізвище яких він ще носив (мій рід утратив його ще в минулому столітті — Турчиновський я по лінії жіночій). Одначе мені не вірилося, що дядько осилить таку працю — він належить до людей, які більше говорять, аніж роблять. Зрештою, я признав за дядьком хоч би ту рацію, що йому зберігати наші хроніки складає більшу приємність, ніж будь-кому із нас — мені, наприклад. Навіть прочитати їх виявилося немалою роботою, адже писано хроніки чудернацькою мовою і стародавніми почерками. Я здолав їх тільки тому, що в глушині, в Острі, де проживає мій дядько, мав нагоду прогостювати ціле літо: дядько хотів зробити із мене свого однодумця. Перший фоліант був оправлений у шкіру із застібками, і в ньому я прочитав напис, що цю книгу дав оправити інтролігаторам ще мій предок Петро Турчиновський (це діялось у середині XVIII ст.), а написав її мій дід у шостому коліні Ілля. Той Ілля належав до породи невдах, які хочуть із своєї невдашливості витворити чесноту — це так само, на мою думку, як хворі бувають горді зі своїх немощей і вельми люблять ними похвалятися. Мені навіть подумалося, хоч цю мою гадку гаряче заперечив, обурившись, мій ідеаліст-дядько, що предок наш Ілля був людиною душевно нездоровою, доказом чого — його здатність бачити візії й надавати виняткового значення снам, од тих снів мене вже нудило, коли читав рукопис.
Я розумію, що сни це скривлене відбиття дійсності, однак коли людина надає їм побільшеного значення — це таки ознака душевного нездоров'я. Щоб не бути несправедливим до свого предка, адже прийнято вважати, що пращурів зневажати не годиться, я вдався до фахівця, студента-медика, з яким мешкав у спільній студентській камері, й оповів йому про діда Іллю (як про свого родича, котрий ніби й досі живе десь у провінції). "Типовий душевний розлад, — сказав медик, — схильність до істерії, а те, що йому ввижався страх у вигляді живої істоти, — елементарна фобія". Я й сам зробив подібний висновок, не вивчаючи медицини, отож захоплюватися таким предком, як це робить той-таки любитель малоросійської старовини — мій дядько, було б для мене смішно. Зрештою, дивні то були часи: хлопець захотів мандрувати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис суду в Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами кажучи, був увіч негодящий. Загалом, мого предка треба було б судити, як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх владик, які ставились до нього непростиме співчутливо, а в Шклові дозволили навіть виставити чортзна-яку п'єсу. Дивно мені було й те, що наш предок Ілля хотів таким нестатечним життям похвалитися перед прийдешніми поколіннями, через що й спорудив оте немале писання, а хотів, певне, писати більше: смерть, яка двічі до нього навідувалася, втретє старого не помилувала. Мій же дядько, отой доморощений остерський любитель старовини, вважає нашого предка Іллю Турчиновського людиною вивищеного духу, поетом, істотою, так би мовити, творчою, шукачем позачасової істини, а перед його внуком Петром узагалі схиляється. Я не зважив за можливе сперечатися з диваком, бо в те літо їв його хліб, але виразно дав йому зрозуміти, що йому свого однодумця з мене зробити не вдасться. І справді, його резони мене аніскільки не переконали.