Юрко одірвавсь од вікна, глянув на тата: тато вже спав. Одкинувся на спинку крісла, тихенько посвистував носом…
Ще раніше, коли вони збиралися в дорогу, тато якось сказав Юркові, що місто, в яке вони полетять, лежить у іншому часовому поясі. Сонце там сходить і заходить на чотири години раніше, отже й стрілки годинників переведені на чотири години вперед.
— За дорогу ми постарішаємо на чотири зайві години: вони наче випадуть із нашого життя. Наші годинники показуватимуть десять годин ранку, а там уже буде чотирнадцять дня. Зате коли повертатимемося додому, то зекономимо аж чотири години: вилетимо о сьомій годині вечора, а прилетимо знов-таки о сьомій годині.
Справжня фантастика!
Юркові аж не віриться. Це ж виходить, що вони летітимуть не чотири години, а вісім. Тільки їм із татом здаватиметься, що чотири, і всім пасажирам, а для тих, хто їх зустрічатиме, — вісім. Бо вилетіли о шостій за московським, а прилетять о чотирнадцятій за місцевим часом.
Голова йде обертом!
Тож Юрко, коли літак приземлився, одразу глянув на великий годинник, що висів на фасаді аеровокзалу. Годинник показував рівно десяту.
Тато, коли Юрко про це йому сказав розчаровано, тільки всміхнувся. Когось пошукав поглядом, до когось замахав рукою:
— Зайкен! Зайкен!..
Їм назустріч, пробиваючись крізь натовп зустрічаючих, швидко йшов молодий казах: вилицювате обличчя його світилося усміхом.
— Товаришу начальник, здрастуйте!
— Знайомтесь, це мій син, Юрко, — сказав тато. — А це наш найкращий шофер — Зайкен… Ну, як, Зайкене, справи? Джакси?
— Джакси! — закивав головою Зайкен. — Всі за вами, товаришу начальник, скучають!
Тато, про щось згадавши, глянув на Юрка, спитав у Зайкена:
— Котра зараз година, Зайкене? Бо наші щось зупинилися.
Зайкен відгорнув рукав штормівки, глянув на циферблат:
— Третя година, товаришу начальник. Зовсім мало часу на дорогу лишилося!
— Ну, якось та доїдемо… Ходімо.
Зайкен узяв татків рюкзак, швидко пішов до виходу. Юрко ледь за ним устигав, рюкзак з кожним кроком все важчав і важчав, а тут іще спека, наче в печі.
— Сам приїхав? — розпитував тато Зайкена.
— Нащо сам? Самому скучно, товаришу начальник. Ніна на машині сидить.
— Ніна? — на татове обличчя набігла тінь. — Як вона, не баламутить у таборі?
— Тиха, як миша, — розсміявся Зайкен. — Та он вона, махає з машини!
Попереду, де стояли машини, і справді хтось вимахував. Тоненька постать практикантки-студентки у такій же зеленій штормівці.
— Вікторе Васи-ильовичу!.. Вікторе Васи-ильовичу!..
— От же шалапутна! — не витримав — розсміявся тато.
А постать перемайнула через борт, помчала назустріч.
Налетіла, мов вихор, повисла в тата на шиї:
— Ой, як ми за вами всі скучили!
— Тихше, бо зіб’єш із ніг! — одбивався жартом тато: йому, мабуть, було трохи не зручно перед сином. — Познайомся, Ніно, мій син, Юрко.
Ніна мов аж тепер побачила Юрка: розбишакуваті очі її оббігли його з ніг аж до маківки.
— Ой, який він у вас гарненький!.. Можна його поцілувати?
І, не чекаючи згоди, — чмок! — Юрка в щоку.
— Ну, от ви й познайомились!
Сміється тато, сміється Зайкен, а Юркові хоч крізь землю провалюйся. А Нінка, де вона й узялася на його голову, ще й доймає:
— А чого він у вас такий сердитий, Вікторе Васильовичу?
— Ну, годі! — пожалів нарешті тато Юрка. — Треба рушати.
Рушили. Тато й Зайкен у кабіні, Юрко з Ніною зверху в кузові: тут не так жарко, до того ж усе видно.
Кузов набитий вщерть: ящики, кайла, лопати, ломи, молотки, відра, мішки, зв’язані кошми, бочки, — все те підстрибує, їздить туди та сюди, торохкотить, бряжчить, — музика, Юркові кращої й не треба! Вчепився руками в кабіну, підскакує на дошці, засланій кошмою, підставляє обличчя тугому вітрові, що аж лопотить у капюшоні штормівки: Зайкен жене, як навіжений, щоб добратися якнайраніше. Пролітають обабіч сади і арики з водою, а попереду, високо в небі, застигли дивовижні хмари: білі-білі на темно-синьому небі.
— То вже гори, — пояснює Ніна.
— А чого вони білі?
— Бо там вічні сніги. Ти що, не бачив гір?
Не бачив. Вивчав тільки в школі. Та дивився про них в кіно й по телевізору. Але то — зовсім інше.
— До них іще сто кілометрів. Наш табір он під тією горою стоїть… Он бачиш, три вершини… Вони якраз над нашим табором. Вийдеш уранці, в долині ще темно, а вони вже горять…
Горять? Ой, як цікаво!
Юрко вже й очей не зводить із гір. Але вони так далеко, що йому врешті-решт набридає дивитись на них.
— А гадюки там є? — запитує Ніну.
— Гадюки?.. Повнісінько!
— Ну-у?.. А які?
— Кобра, гюрза… От приїдемо — сам познайомишся.
— І в табір залазять?
— Обов’язково. — Обличчя в Ніни аж надміру серйозне. — Я щоранку з-під ліжка як не одну вигорну, то дві…
— З-під ліжка?
— Еге… Вони щоночі під ліжка залазять. Залізе й лежить. Або й у чобіт забереться… Я раз уночі стала взуватися, а там — гюрза…
— Вкусила? — аж холоне Юрко.
— Не встигла… Я ногу миттю висмикнула.
Юрко вже з повагою дивиться на Ніну.
— А ті, що під ліжками? — несміливо допитується він.
— Тих ми вранці ловимо і вбиваємо.
— І по скільки вбиваєте?
— По сотні, а то й по дві — скільки наповзе. А потім переберемо і які пожирніші — в суп!
— У суп?
— А ти що, не знаєш, що гадюки їстівні? От як консерви кінчаються, так ми й переходимо на гадюче меню. Суп із гюрзи, шніцель із кобри — за вуха не відтягнеш!
— Ти теж пробувала? — скоса дивиться на неї Юрко.
— А я що — гірша од інших? З’їм та ще й добавки прошу…
От тобі й маєш! Оце буде про що розповідати у класі, як повернеться з "поля"! Та хлопці всі повмирають од заздрощів! Заради цього одного варто з’їсти гадюку. Ну, якщо не всю, то хоч манюній шматочок. Хоч Юрко аж здригається, уявивши гадюку в тарілці. Мишу, й ту, мабуть, легше…
— А тебе не канудило?
— Од чого?
— Од м’яса гадючого.
— Спершу канудило, а потім звикла.
Дорога незабаром подерлася вгору. Зникли, залишившись позаду, сади, широчезна долина поступово повужчала, стислася, пологими хвилями набігали звідусюди все вищі та вищі горби, вкриті то лісами, то густими чагарниками, а то й зовсім безлісі, — тільки трави на них та отари овечі, що повзають сірими плямами, і на такому горбі обов’язково вершник застиглий, наче з каменю висічений і поставлений на тисячоліття. А за ними, за отими горбами, вже видно й гори: дикі ущелини, оголені скелі, що підступають все ближче й ближче, — ще кілометр, ще два — і могутня, до самого неба, стіна перетне їм дорогу, не пустить нікуди. Але дорога вперто веде уперед. Вона то врізається в один із горбів, коли вже не може його оминути, то притискається до навислої стіни, вузька, як лезо ножа, і тоді під самими колесами глибоко й моторошно відкривається прірва: в Юрка аж пальці німіють, так він стискає борт, а Зайкен жене, хоч би тобі що, закладає такі круті віражі, що аж голова обертом іде! А Ніна сидить, мов на канапі вдома.