Три бажання (збірка)

Страница 68 из 83

Иваненко Оксана

"КОРОЛІВСЬКІ листи"

Склали сліпі кобзарі думу про одну подію того часу. Не записана вона ніде в книгах, ні в яких історичних пам'ятках, і чи була насправді — невідомо. Тільки в старих думах і лишилися про неї сліди.

Гей з день-години Зчинилися великі війни На Україні...—

починалася так та дума.

Хмельницький дізнався, що є королівська грамота з привілеями козакам і що цю грамоту, "Королівські листи", тримає у себе в секреті полковник Барабаш, той Барабаш, з яким Богдан Хмельницький їздив послом до короля від козаків. Богдан Хмельницький вирішує хитрощами добути листи.

Він запрошує Барабаша, свого кума, на бенкет. Співали про це в думі:

А що дорогими напитками вітає І стиха слова промовляє:

— Ей, куме, каже, куме,

Чи не могли б ми з тобою королівських

листів прочитати, А козакам козацькі порядки подавати, За віру християнську достойно-праведно стати?

Але Барабаш прагне іншого, ніж Богдан:

— Ей, куме, каже, куме,

Нащо нам королівські листи читати,

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Нащо нам за віру, християнську

достойно-праведно стояти? Лучче нам з ляхами, мостивими панами Хліб-сіль з упокоєм вічний час вживати.

Спалахує Хмельницький, зачувши такі слова, та стримує себе. Навпаки, ще більше пригощає гостя міцними, дорогими напоями. І коли вже Барабаш так упився, що звалився спати, Хмельницький обережно виймає з його кишені ключі, "а з-під пояса шовковий платок висмикає, а з мізинного пальця щирозлотий перстень знімає" і кличе молодого козака, свого вірного джуру. Він дає йому ці речі і наказує негайно сісти на доброго коня і мчати до міста Черкас, до пані Барабашихи — "низький поклон їй покласти, чи ж могла б вона нам шкатули з королівськими листами віддати".

Дивується Барабашиха з такого наказу свого чоловіка. Але його речі — ключі, перстень та хустинка — доказ, що це він надіслав джуру. Під ворітьми із землі викопує вона скриньку з листами і віддає джурі. Королівські листи до козаків з їхніми привілеями в руках Богдана.

Лютує Барабаш, коли довідується про це.

І думає, гадає,

Як пана Хмельницького до рук прибрати. ЗА ПОРОГАМИ

Надворі лютувала завірюха. Вітер крутив колючим снігом, здіймав хуртовину. На небі ані зірки, ані місяця.

— Ну й негода!

— Ніч хороша, слава тобі господи! Усі сліди вітер замете.

— Не видко?

— Ще не видко! Сніг очі заліплює.

— А придивись, чи не батько то йде!

— Та ні, то дуб коло тину — ач вітер віти гойдає.

— Та ні ж бо, дивись, сюди наближається!

— Батьку!

— Батьку Богдане!

— Тихше, хлопці, тихше! А де дочки, Тимоше? Як син Юрась?

— По добрих людях!.. Поспішаймо, батьку!

З осені сидів Богдан ув'язнений, пани його прирекли до страти. І от темної грудневої ночі потай визволили його старі друзі, і вірні хлопці-козаки та син Тиміді чекали його. Справді, ніч була хороша для втечі, як рідна мати, сховає їх від ворога, а хіба звикати козакам до бурі, до вітру, до хуртовини?

Куди тікають вони? А звісно, куди козакам тікати! На Низ Дніпра, до притулку всіх, кому важко жити у ярмі польсько-шляхетської сваволі. Хіба можна знайти втікачів у закрутах дніпровських проток, на островах, споконвіку вкритих лісами? А втікачів там немало зараз, і від одного до другого пошепки передають звістку, яка пробуджує надію в серці, рішучість і сміливість в голові. Богдан!

Богдан Хмель на Низу! Богдан Хмель збирає козаків. І до нього сходяться втікачі з усіх кінців України.

— Я вирішив мстити панам-ляхам не за свою образу, а за наругу віри православної і всього народу.

Слова Богдана падають на добрий грунт.

Шляхта одразу збагнула, де шукати Хмельницького, і шле загін з реєстрових козаків і польських жовнірів піймати його.

Тоді Богдан посилає від себе двох козаків до залоги.

— Навіщо ви на своїх товаришів кревних озброїлися? — питають Богданові посланці.— Богдан проти своїх шаблі не здійме.

— Правду! Правду брати кажуть, не підемо проти них! — загомоніли реєстровики і, перебивши жовнірів, перейшли до Богдана.

Довгий час доводиться Богданові мандрувати по дніпровських острівцях, ховаючись в чагарниках, у печерах від жовнірів коронного гетьмана Потоцького. І там обмірковує він великий план. Уся Україна стогне під ярмом, кипить і кличе на порятунок. Треба так ударити на шляхту, щоб почули вони силу козацьку, і ударити негайно, не зволікаючи часу.

Наприкінці січня 1648 року з чималим загоном повстанців Богдан Хмельницький виганяє з Запорозької Січі польський урядовий гарнізон. Запорожці радо приймають повстанців.

— Приймаємо тебе, Богдане Хмельницький, хлібом-сіллю та щирим серцем! — вітають Богдана сивоусі козаки.

Кошовий посилає гінців скликати усіх запорожців у Січ для важливої справи. Він стягує з луків, степів і річок усе військо низове запорозьке, на конях та піших.

Полинула про це чутка по хуторах. Спішать на Січ луга-рі, степовики; голі, босі, та вільні, як вітер, пробиваються люди з України.

До Богдана Хмельницького "почало горнутися все живе".

Наступає знаменний день великої Запорозької ради. За день до неї тричі палять з гармати увечері, тричі — на світанку. Ген-ген далеко розходиться луна від вибухів, і калатається дужче серце у кожного козака, де б не спіткав його звук цих вибухів. Кожен знає — це старий запорозь-г*1кий звичай давати знати по всіх усюдах, що збираєтся рада, що треба поспішати до матері-Січі.

Стрічаються давні друзі, брати по січах, по походах, а

10 О. Іішненко

225

хто вперше приходить, і того стрічають, як брата, бо всіх єднає одна ненависть, одна жага боротьби.

У полудень ударили довбиші в казани, зараз почнеться Запорозька рада.

Завжди збирали раду на січовому майдані, та зараз зібралось стільки народу, що кошовий і отаман вирішили перенести раду за фортецю, на майдан, на якому збирали найважливіші ради.

Кошовий розповів запорожцям про задум Хмельницького виступити проти панів, визволитися з польсько-шляхетського ярма.

— Слава і честь Хмельницькому! — закричали всі.— Ми як отара без чередника, нехай Хмельницький буде нам головою, і ми всі як один, скільки нас тут є, готові йти проти панів і помогати Хмельницькому до останньої хвилини.

Урочисто виносять клейноди — ознаки влади війська запорозького: бунчук з позолоченою кулею, позолочену булаву з дорогоцінним камінням і срібну військову печатку. , — До булави треба голови! — кажуть між собою задоволено запорожці стару козацьку приказку.