Гринь плакав, і син Іван, і маленькі онуки, що гаряче любили свого дивного, незвичайного діда,— усі плакали. А з сусідніх кімнат вже виносив майно першодрукаря один з лихварів.
5 грудня 1583 року помер першодрукар Іван Федоров. Його поховали у Львові. Син Іван і Гринь поклали плиту на могилі і вирізьбили на ній слова:
"Воскресіння із мертвих чекаю.
Друкар книг, перед тим небачених.
Іван Федорович, друкар Москвитін..."
А посередині його знак — кутник і вигин ріки: книги — це ріки, що напувають всесвіт.
1947
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
НАД ДНІПРОМ
"Ой ти, Дніпре, ой ти, батьку! Кажи мені всю правдоньку. А де броди глибокії, А де броди міленькії?" — А де кручі високії, То там броди глибокії, А де кручі низенькії. То там броди міленькії... З устя Дніпра до вершини Сімсот річок, ще й чотири.
Жаліється Лиман морю. Що Дніпр бере свою волю, Свої гирла прочищає, Його тоні засипає.
Народна пісня
Весняним квітневим вечором французький інженер Гільом Левасер де Боплан, скориставшись з вільної години, сидів у хаті, відведеній йому, і писав:
"Селяни надзвичайно бідні: вони повинні працювати по три дні на тиждень із своїми кіньми на користь своєму панові..." Боплан на мить зупинився, потягнув люльку, відігнав димом мошву, яка налітала з квітучого садка, задумався.
Власне, "повинні працювати по три дні", але скрізь, де він не проїздив, працювали з наказу панів та орендарів і по чотири, і по п'ять, а то й цілий тиждень. Та ще скільки віддавати!
Чого тільки не вигадували пани, яких тільки податків не накладали! З кожного вола брали "рогате", з кожного вулика — "очкове", за те, що, ловили рибу в ставках, селяни платили "ставщину", що пасли отари — "спащину", що збирали жолуді в лісі — "жолудеве", за помол борошна — " сухомельщину ".
Навіть коли народжувалась дитина, треба будо платити "дудки", а за мертвого брали "відмерущину".
Польський простий народ — селяни, ремісники також терпіли великі знущання від польської шляхти. Самі поляки казали: "Нема держави, де землероби були б так пригнічені, як у нас, під безмежною владою панів". Особливо поневірялися люди на Україні. Гусяче перо знову зарипіло...
"...1 давати йому,— писав Боплан далі,— відповідно до належної їм землі, багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на свята великодня, зелених свят і різдва та ще відбувати тисячу інших повинностей, яких їм не зовсім це належить відбувати без платні. Вимагають з них пани грошову повинність, десятину баранів, поросят, меду, всяких плодів: що три роки третього бика — коротко кажучи, селяни примушені віддавати своєму панові все, що той захоче, тому не дивно, що ці нещасні закабалені, поставлені в такі жахливі умови, не можуть ніколи нічого зберегти. Але навіть не це основне, а те, що їх пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть над їхнім життям.
Така велика сваволя польської шляхти, що живе, як у раю, а селяни, як у чистилищі, і тому, коли селяни у кріпацькій залежності від лихого пана, становище їхнє гірше, ніж галерних невільників".
Не дивно, що селяни тікають на Низ Дніпра, а багато людей перебирається на північ у землі Московської держави. І вже багато разів донощики доносили полякам, що всі козаки гомонять між собою про те, що хочуть перейти у Московське царство.
Він, інженер де Боплан,— найманець польської шляхти,— сьогодні тут, завтра там, отож, не беручи нічого близько до серця, записував усе те, що його вражає на цій землі — Україні. ,
"Земля обітована, що тече млеком і медом",— так казали йому, спокушаючи їхати сюди "шукати "фортуну" 2.
Багато найманців — німців, шведів, інших чужоземців, що тинялися по всій Європі, беручи участь у війнах, захищаючи різні не свої країни, аби нажива була,— вступили на службу польській шляхті.
Спокусили і його, французького інженера, і от кілька-років тому він перенісся з берегів Сени на береги Борис-фену, як звали древні греки цю могутню непокірну ріку — Дніпро.
"Дніпре-Славуто", "Дніпре-батьку", "Дніпре-брате" — звали його козаки. І він, Дніпро, лякав чужоземних
2 Фортуна — тут; щастя.
загарбників, ненависну польську шляхту своїми порогами, горожами, дикими, невідомими островами, плавнями, корчами, а для козаків справді був рідним батьком і братом. Там, за порогами, була Запорозька Січ, і туди тікали "Козацьким шляхом" сільська і міська біднота, люди, які не могли вже витримати нелюдського знущання панів. Різні шляхи пролягали по Україні — а оцей, Дніпром, звали здавна "Козацьким шляхом". "Козацький шлях" був ненависний і польським панам, бо ним тікали на Запорожжя, був він страшний і туркам, бо з Запорозької Січі, з Низу Дніпра, не раз вилітали зграї запорозьких чайок, і безстрашна флотилія вирушала на Чорне море, розбивала турецький флот, штурмувала турецькі фортеці, визволяла невільників.
Замкнути шлях, приборкати козаків не раз вирішувала Річ Посполита 3. І от у 1635 році польський сейм виніс постанову про заборону запорозьким козакам будувати човни та випливати в море і про побудову на Дніпрі перед першим Кодацьким порогом фортеці. Справою фортеці керував коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. її збудували у 1636 році за планом інженера Боплана, і в ній день і ніч вартував гарнізон найманих німецьких солдатів.
Коронний гетьман Конєцпольський, як і всі пани Речі Посполитої, певний був, що кодацькі гармати наведуть страх на всю Україну, що жоден втікач не пробереться тепер за пороги.
Марні надії! Звичайно, Бопланові шкода було своєї роботи, але він не міг потай від панів не думати захоплено про сміливість козаків.
Того ж таки року запорозькі козаки на чолі з гетьманом Іваном Сулимою напали на Кодак, знищили гарнізон і дощенту зруйнували фортецю.
Пани скреготіли зубами. Повстання вибухало за повстанням. І не злякала повстанців ані страшна доля Сули-ми, якого четвертували у Варшаві, ані страта його друга, ватажка наступного повстання, Павлюка.
— Усе селянство покозачилось,— казав польський гетьман Микола Потоцький, помічник Конєцпольського.
У 1638 році за останні повстання Гуні, Острянина та Павлюка польський король скасував козачі пільги, право обирати козацького гетьмана, призначив на козацьку старшину польських шляхтичів. І знову Станіслав Конєцполь-