— Я учитель цієї школи.
— А ти, старуха?
— Я їхня мати,— з гордістю відповіла бабуся Фрося. Але тут заговорив інший есесівець, і Шива зрозумів
тільки одне: "Не треба балакати, кінчай та й годі".
— Сини мої,— почувся лагідний голос бабусі Фросі,— голуби мої молодесенькі!
— У цій школі багато школярів,— раптом закричав Флор,— вони всі ще повернуться! Прощайте, хлопці! Не бійтесь! Перемога однаково за нами!
І тут пролунали постріли.
Пізно ввечері Льоня Шивченко крадькома через чорний двір виліз на вулицю, дворами та завулками пробрався на Поділ. Йому допомогли вийти з міста. Але він знав,— ненадовго. Він мусив ще повернутися в свою школу!
* * *
Це все трапилося восени сорок першого року. У цій школі вчилася моя дочка. І перед моїми очима коридори школи, зали, класи і старенька бабуся-прибиральниця, що працювала там багато років.
Про всі ці події написала моїй дочці її подруга, яка зустрілася з Льонею.
Але ми знали, що повернемося в рідне місто.
І ми пішли з дочкою на могилу наших героїв. І хоч не знали, де поховано бабусю Фросю, на руїнах рідної школи ми схилили коліна перед її пам'яттю.
1942—44
ПОШТА ПРИЙШЛА
Вам по порядку все розповісти? Нічого, я вже відійшла трохи і можу. Тільки чи зумію? Як люди назустріч вам вибігли, одне одного перегнати намагалися, так і слова у мене зараз. Про все хочу сказати, поки ви тут. А може, ви тата мого побачите і йому все передасте?
Як тато мій на фронт ішов, він поцілував мене і сказав:
— Ну, донечко, не інакше, як тобі доведеться мою роботу робити!
А він, знаєте, був листоношею, і аж три колгоспи його були: "Дружба", "Жовтень" і "Ленінський шлях", крім нашого найбільшого — імені Тараса Шевченка. Ну й часто було, як я від школи вільна, то і йому допомагала. Як куди швидко треба термінового або телеграму, так я ноги на плечі і прудкіше за машину доставлю. Мене через це і знали всі і звали Килинкою поштаревою, і я вже напам'ять знала, хто "Правду", хто "Комуніст" виписує чи журнал який.
А як пішов тато з Червоною Армією, начальник пошти Михайло Петрович кажуть:
— Ніяк нам, Килинко, без тебе не обійтися, один старий дід Трохим на пошті лишився. Поки в школі навчання не почалося, допомагай дідові. Тепер у кожну хату з фронту листи йтимуть.
І хюбили вже люди, як я забігала. Звісно — листа ж їм від сина або від чоловіка несу! Як забачать, так і обступлять" а я ще з вулиці кричу:
— Тьотю Палазю! Ваш чоловік чотирьох фашистів підстрелив, а сам живий, здоровий, тільки сердиться, що ви плачете.
Вже знала я, яка дівчина від якого хлопця листа дожидає, і кожній щось навигадую. А як нема листів, то такий мені жаль, такий жаль бере, хоч сідай та плач або сама пиши.
Я вже тоді кажу:
— Вам, бабусю, безпремінно завтра буде. Знаєте
мі — війна. Це не те, що дома, сів за стіл та й написав. Там, може, вашому Грицеві дихнути ніколи. Вже завтра вам принесу!
Ну, розвеселю як-небудь, і, може, їм хоч на крихітку легше стане.
А от самі ми, я та мама, як поїхав тато, листів не одержували.
Іноді зітхне мама і скаже:
— Усім носиш, хоч би додому принесла.
— Нам дід Трохим принесе! — намагаюся я пожартувати, та з мамою не виходить.
— — Легше було б, коли б ти і не поралася з цим,— мовить маМа.
Тоді поцілую я її й кажу:
— Мамусю, голубонько, мені ж тато наказав за нього робити. Ви ж знаєте, дідові Трохимові кожну пошту два дні обносити, а я за три-чотири години всіх оббігала, і всім така радість.
— Твоя правда,— всміхнеться сумно мама.
Якби знали ви, як тяжко, як страшенно важко мені стало, коли фашисти прийшли, коли не було вже листів, щоб людям носити! Зустріну діда Трохима, а він тільки рукою махне, мовляв — біжи, Килинко, не нагадуй мені!..
А раз не стерпів і каже:
— Коли б тільки "Правдоньку" нашу побачив, то й мої б старі ноги швидше літака усім би доставили.— Та й підшморгнув носом і трохи не заплакав.
Там, де пошта наша була, там фашистські офіцери жили* штаб їхній, чи що. А наш Михайло Петрович зник з села, мабуть, партизанити пішов. Та хто в селі лишився? Самі жінки, та діти, та такі старі, як дід Трохим.
У школі нашій новій стайню зробили і статуї піонера і піонерки порозбивали. Стояли біля входу піонер та піонер-ка і в сурми сурмили. Як ту школу відкривали, то вже свято було на все село, а тепер там коні копитами підлоги ламали і нічогісінько не лишилося ні з фізичного нашого кабінету, ні з природничого, ні з бібліотеки...
Не могла я повз школу проходити. Як почую, що коні там іржуть,— на весь світ закричала б. Та що їм школа!
Перші дні ходили вони по хатах. У кого курку забачать — заберуть, у кого телятко — "купиль" кричать. І за курку дали Кушниренчисі три копійки, а за підсвинка десять. А Кушниренчиха у нас грім-баба була, на весь район відома, вона не стерпіла, кинула їм ті копійки в очі і закричала: "Грабіжники ви!"
Тільки ми й бачили Кушниренчиху з того дня. Кажуть, що повели її в балку і там застрелили, та нам же з села виходити не дозволяли. Як у тюрмі ми опинилися, тільки гратів не було. А взимку почали німці дротом село із сходу обводити і рівчаки копати.
— От ми й за гратами,— кажуть люди.
А копати наших же колгоспників гнали щодня.
— Люди, людоньки,— плачуть жінки,— це ж ми проти наших ріднесеньких окопуємося, обводимося, це ж самі ми собі могили риємо.
А не йти не можна.
Староста, що есесівці поставили,— Ничипір Сичук, його торік тільки з каналу випустили — бандит був, а тепер староста — він, як тхір, по всіх хатах, по всіх закутках нишпорить, про все, зрадницька душа, фашистам доносить, і вже не одна Кушниренчиха лежала в балці замучена...
А моя мама не виходила, ховалася, і я з нею — бо таких, як я, і по дванадцять і по тринадцять років, теж на роботу гнали.
Колись Сичук причепився до мами, так вона каже:
— Хвора я зараз, нездужаю, я вже потім одроблю. Зараз підвестися не можу. А дочка коло мене.
Не знаю вже чому, а всміхнувся Сичук, аж моторошно мені зробилося, та й каже:
— Ну, з тобою, сусідко, рахунки потім, не думай, що потім не одробиш, ще й як! Ми-то надовго, а червоних аж за Урал погнали.
Не знаємо ми, що він надумав, тільки однаково вирішили з мамою на ворога ні хвилинки не робити.