— Олена.
— Яка Олена?.. Руки вверх!
Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав "руки вверх", перескочив через тин за копицю... Біжу по городах... а ззаду чую удар по чомусь м'якому і "ой... ой..." тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.
Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...
А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...
А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:
— К стенке! Або:
— На рубку!..
Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали... У них теж були оселедці (а вони шахтьори...). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали...).
І почалася стрільба...
Ніч раз у раз протинало червоними мечами пострілів... Я вирив у снігу рівчака і ліг у нього... Пливли образи Констанції і бабусі, які мене дуже любили... Констанція тоді, а бабуся й тепер — їй 102 роки. Образу матері не випливло... Та й то, як мить. Якась спокійна покора смерті. Я іноді не витримував, вставав і йшов прямо на вогонь, але знов лягав... Вода капає мені за комір, на щоки... Потім я зайшов у двір і підліз під призьбу (до хати не пустили. Я стукотів, але вони по голосу пізнали, що я із "побежденных"...).
І от червоні займають село...
З годину цокотіла вулиця... То батареї (між іншим — на волах), обози, кіннота... І все цокотить, цокотить, цокотить... Нарешті почало світати. Я виліз і пішов знову в город. Крізь паркан видно було, як ідуть баби по воду... І от забили дзвони. Неділя.
Й вийшов, наче у сні, на вулицю... Там... Там... Там... Купками стоять червоні... У мене ж лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). З йду просто крізь червоних, а навколо мене сон... Я наііть і голосів їхніх не чув...
І ніхто мене не спитав, не затримав...
Все село — більшовицьке.
Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.
— Острижіть мені оселедця.
Син бере й стриже мені оселедця.
Але ж голова моя побрита.
Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хусточці), він дав мені хліба, і я пішов.
Вийшов на гору. Дивлюсь, біжить один козак... Блідий од жаху, одне око більше, а друге менше, й наче ому дуже холодно... Втік з-під розстрілу.
Це — старий гайдамака.
— Ну, — кажу, — "ходім на Святі Гори" (75 верст — неначе в другу хату), а відтіля потягом додому.
І який же я дурний (а може, хитрий... Це ж така тонка річ), їдуть баби з хуторів на базар, а я їм кричу:
— Ви не кажіть, що ми сюди пішли. Ми — гайдамаки.
— Не скажемо, діточки, не скажемо. І не сказали.
Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою 3, тікаємо додому. Лежимо на печі. дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:
— Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій? Я сказав:
— Так, ми гайдамаки.
Дядько нічого не сказав.
Але я довго не міг заснути і все дивився на сокиру укутку...
І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас "пачпорта".
— Який "пачпорт", коли ми мобілізовані?
— Та що там з ними базікати! До штабу їх.
А жінки не віддають нас, плачуть та приговорююті
— Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.
І прокинувся в мені поет-агітатор... Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші...
І стало чудно... Лисий "пачпортний" староста просит: переписати йому на пам'ять вірші. Пам'ятаю початок., (О мої поезії, такі ж наївні й зелені, як моя вічна. молодість...).
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю
і тепер по світу хай вона блукає.
Хай вона до зброї всіх рабів скликає.
Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю...
1918 p.
Це такі слова... Але ви б послухали, як я тоді декла мував. Я на "Плузі" 4 і тепер, і раніше так не декламу вав і не декламую... У мене аж волосся ворушилось від піднесення...
Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили. Прийшли на станцію. Власне, я сам прийшов на станцію. Товариш мій зник... Його дядьки не пустили.. Я й досі не знаю, де він... Це було так. Коли ми виходили, один дядько, що мовчки слухав мої вірші, мовчкі підійшов до мого товариша, взяв його за плечі й сказав
— А ти, хлопче, останься, побалакаємо...
Та й досі балакають...
Питаю на станції у телеграфістів, де червоні, де петлюрівці, а мені не кажуть...
Підходить потяг (пасажирський). Сідаю, їду. Потяг— на Харків. В Харкові з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивільний.
І мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку 5.
В Харкові мій дядько, слюсар Іван Локотош... Але не можна вийти з вокзалу,
Мазепинці відбили у каральників дві цистерни горілки, і нам видавали щодня майже по котелку.
Одного разу нам видали по котелку горілки. Ми вишли. Нас построїли і повели до міста. Попереду йдуть і наганами старшини і кожного з публіки, в кого руки і кишені, заставляють підносити їх догори... Приходимо у якийсь завод. Я й досі не пам'ятаю, де він, але знаю, що ми дуже довго йшли до нього... Тільки ми відчинили раму заводу, як ударила стрільба...
Ми — назад..
Потім знову—в завод.. У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема... Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі...
Ідемо далі... Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій "котелок"... Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання.
О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці... Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення... Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки... Ну, цигарки (десертні), ну, варення... Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?..
Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал.