Третя рота

Страница 30 из 85

Сосюра Владимир

— Голубые.

Та її покликала мати, і вона пішла од мене. Одлетів новий день, і вечір тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шуміли дерева, і наймички гуляли з козаками. Я вийшов і побачив Констанцію на протилежній панелі. Вона граційним і ніжним поворотом голови кликала мене.

Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цім боці, щоб не помітили інші, що йду до неї. Ми йшли до дерев, де було темно і не видно людей.

І коли ми зійшлись, я тричі поцілував Констанцію, і її губи, як вічна рана, ввійшли в моє серце.

Вона мене познайомила з своїми батьками й братом. Це була тиха польська сім'я, і Польща, щоб вони її не забули, дала їм на спомин золоте волосся й сині очі.

Батько її, Іполит Вікентіиович, огрядний і високий, з гордо поставленою головою, був подібний на золотого лева. Він працював у банку і за обідом говорив такі речі, що ми всі червоніли і трохи не захлиналися од сміху. Він говорив це так просто, це виходило так наївно й безгрішно, що зовсім не було ніяково. Я почував себе з ним так, як дома, він був такий безпосередній, що його не можна було не полюбить.

Мати, Поліна Василівна, енергійна й моторна, все курила й шила жіночі вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила і ніколи не сиділа на місці. Вона ласкаво дивилася на мене і дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо.

Брат, Броня, вилита копія батька, вчився в реальній школі, марив про червоне чудо і вирізував на дереві кохані ініціали.

Ми ходили з Котьою в поле і довго сиділи над ярком. Од її покірних і гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.

Я любив, коли під моїм поглядом бліде й ніжне лице Коті поволі заливалося кров'ю, як зорею... Тоді вона нахиляла голову і не могла дивитися на мене.

Щовечора через Котю я пропускав перевірку, і за це поза чергою щоранку чистив картоплю.

З вікна казарми мені було видно лице Коті в вікні. Вона вчилася в гімназії, і я дуже любив, коли вона мені читала по-французьки, хоч я і не розумів ні слова. Мене просто чарувала музика звуків. Часто зір мій летів через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробігали по мені мурашки, і з очей пливли якісь могутні хвилі. Щоб їх викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот і робив внутрішнє напруження... Котя здригала і підіймала голову. Вона завжди відчувала мій зір і боялася його.

Я приходив до Коті, вона вчила голосно уроки, і коли я починав думати про неї, вона поволі замовкала, підходила до мене, брала мою руку і клала собі на груди. Я цілував її руки на внутрішній стороні ліктя і дивився на неї, подібну до янголів на польських цвинтарях.

Ми ходили мимо яркої й шумної каруселі в поле, я, Котя, її подруга Марія і Броня.

Раз ми були в полі.

Котя сиділа, а наші голови, моя й Маріїна, лежали на колінах.

Я почав думати про Марію, як про Котю, і відчув, що її рука в моїй зробилася в'ялою й безвольною, а тіло покірно подається до мене.

Я кажу:

— Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона підіймає голову, й ми цілуємось з Марією куточками губ. Котя помітила й руками розняла наші голови.

А по дорозі вона мені говорила.

— Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.

XXXIII.

Потяг летів безмежними полями, заходило сонце, і його проміння, як кров розстріляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидів і мріяв про Констанцію.

За сині горизонти заходило сонце. І в одноманітному гуркоті колес перед мене пливло бліде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання.

Ця кров зливалася з багряними ручаями зорі на холодних вечірніх травах і шуміла в моїх жилах.

Констанція...

Ось вона стоїть, боса й рідна, біля хвіртки. Сонце поклало вінок на її волосся і золотим дощем залило вбрання.

Сонце!..

А потяг летить у громі й хитанні вагонів, холодно блистять дула гармат і даленіють синьокрилі вітряки, станції й села, залиті вечірнім багрянцем.

Непривітно гудуть телеграфні дроти й біжать [то], вгору, то вниз перед моїм затуманеним зором.

І знову тихий Бахмут, і в вечірньому шумі дерев синій зір і покірні кохані губи.

В Констанцію закохався один козак і земляк мій Митя Дибтан. Він зустрів мене в темному кутку і схопив за петельки:

— Уступи.

— Кого?

— Котю.

— Та що ж вона — мої чоботи, чи що? Але він мене не слухав і трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним двері. Він говорив хлопцям:

— І за що вона його любить? У нього й каблуки криві.

Було вже темно. Я пішов до Коті. В кімнатах горіла електрика і не було нікого. Котя повела мене до спальні і, коли ми цілувалися, виключила світло і впала на ліжко. Я впав на неї і, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому місці, бо знав, що можу згоріти в огні близького повстання, а їй це на все життя. І як будуть думати про мене її батьки, такі добрі й хороші.

Ні!

Котя плакала, а я підвівся і нічого не зробив.

В червні нас розформували.

Я попрощався з Рудзянськими і самотній пішов на вокзал.

Котя дала мені промокатку і взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон.

І, коли одлунали останні дзвінки, я розгорнув промокатку. На ній було нашкрябано булавкою: "Люблю".

Якраз скінчився мій відпуск, і я приїхав до школи. Там стояв батальйон німців, і якби в мене не було посвідчення, що я був козаком, мене б розстріляли.

Один педагог, якого ми продражнили "Артишок" 1 за його рухи й фігуру, підійшов до мене й сказав:

— Хитрость жизни.

Мене виключили зі школи.

XXXIV.

Я знову на селі.

В шумі вітру, в тремтінні зір і хвиль наді мною плив, і танув, і знову яснів образ Констанції.

По вечорах під горою в чорних хрестах рам жовто горіли вікна великих панських будинків під горою, і на їхньому тлі чітко і чорно різьбилося дороге лице.

Груди мої, рано моя... Хто в вас налив вічного болю, з яким судилося мені йти до краю моєї дороги.

І в кіно, в риданні піаніно душа моя рвалась од крику і, як птиця з підтятими крилами, билася в крові мовї муки.

Піаністка завжди грала одну річ, де був такий акорд, що, коли він наставав і гримів в мені, я до божевілля ярко уявляв себе птицею, що рветься в сині простори і чує, що ніколи вже не літати їй, бо на крилах кров смертельних ран... Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я...