Третя рота

Страница 24 из 85

Сосюра Владимир

В школі було багато журналів, і мене захоплювали патріотичні вірші в них. Я теж почав писати вірші.

Сергій Васильович показав мені, що таке стопи й розмір.

Перші мої вірші були про бога й Русь. Апухтін і Надсон2 були для мене недосяжним ідеалом, і мої зошити були повні їх віршів.

Починав я російською мовою.

Пам'ятаю перші рядки:

Господь, услышь мои моленья,

раскаянье мое прими.

Прости мои ты согрешенья,

на путь святой благослови.

Милая родина, многострадальная,

милая, светлая Русь.

Я о спасеньи твоем, лучезарная,

жгуче и жарко молюсь.

Дитина. Що я міг і що я знав у той скажений і страшний час?

В кінці навчального року мати написала мені, що батько захворів і їй нема чим жити.

Я мусив покинути школу.

Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, і він уже не міг довго стояти. Він швидко дихав, лежав на рядні й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка і чорно обсідали його.

Спокійно чекав він смерті. Тільки очі його, великі й світлі, були повні муки й жаху перед невідомим. Він страшенно схуд і вже не міг викашлять мокроти, вона душила його, і мати виймала з його рота повні жмені вонючої й зеленої слизі.

Йому ж було тільки тридцять сім років, а він мусив умерти.

Він давно вже не говів і казав, що попи дурять народ. Ще він говорив, що якби німці нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру.

А ноги йому вже заливала лімфа, і одна була пухла й синя. Перед смертю він попросив перевести його на долівку. Заходило сонце, і ми його поклали біля порога.

Він лежав на спині і страшно хитав гострими колінами.

Починалась агонія.

Приїхала бабуся. Вона плакала дрібними старечими сльозами, здіймала догори руки, і я чув крізь її тонкий плач скорбне й монотонне:

— Ох Коля, Коля.

Я побіг за лікарем, і, коли повертався назад, зустрів матір і по її блідому й залитому сльозами обличчю зрозумів, що батька вже нема.

Його любили селяни, і за гробом ішло все село.

Мокрою од сліз землею засипали мого батька.

Дощі змили на білому хресті сумний напис, а потім і він зогнив разом з костями того, хто дав мені гаряче серце й тривожну душу.

Я почав носити рудий батьків піджак і поступив на завод.

Часто ми їздили з помічником маркшейдера на шахти, і в задушливих і мокрих продольнях робили зйомки для рисунків.

Замурзані шахтьори по коліна в воді ганяли важкі вагончики і з матюками довбали вугіль. Іноді з диким свистом коногона пролітала низка вагонеток, і ми притулялися до підпорок, щоб не бути роздавленими.

Сама страшна смерть — це в шахті. Я не міг уявити, Як це можна умерти далеко від сонця з горами землі на грудях.

Зігнено ходили ми і з непривички я стукався головою об "матки".

А коли кліть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечір, і зорі холодно й далеко світили над землею.

XXVII.

Кравця Кривов'яза (у нього дійсно були криві в'язи) проводжали на фронт, і його брат запросив мене на прощальний вечір, тому що в мене була гітара. Він сказав, що у них буде одеська артистка.

Коли я переступив поріг хати Кривов'яза, то побачив дівчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя і чорними бровами, що як птиця влетіли в мою душу, а моє сімнадцятилітне серце солодко стислось од холоду щастя тільки дивитись на неї.

Мене закрутив солодкий вир першого кохання.

Було дуже весело і сумно.

Мене вразила пісня:

Козак від'їжджає,

дівчино-о-нька плаче.

Куди від'їжджаєш,

мій милий козаче!

А він одповідає:

Я їду на той пир,

де роблять на диво

з крові супостата

червонеє пиво.

І мені здавалось, що це не Кривов'яз їде на фронт, а плаче за мною моя перша любов (її звали Докія, Дуся).

І з того часу, як прозвучить у мені цей мотив, особливо в тому місці, де "Дівчино-о-нька плаче", одразу спалахне мить, коли я блискавично відчував холод щастя першої справжньої любові.

Ми грали в фанти. Прийшла і моя черга сподіватися. Я сів на стільця, а проти мене на стільці — Дуся. Нас накрили великим платком. І Дуся спитала мене своїм грудним, задушевним голосом. У цій солодкій і таємній напівтьмі, де так чарівно туманіло її дороге навіки лице.

— Грешен?

— Да.

— Сколько раз согрешил?

— Десять раз.

Ми повинні були поцілуватися, за грою, десять разів. Але ми загубили лік поцілункам, доки з нас не стягли платок ті, що нетерпляче чекали своєї черги.

Ми домовились другого дня зустрітись біля нашої станції.

Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою.

Та це нічого.

Я був невимовне щасливий од того, що тільки дивився на неї і чув її голос. Весь світ сіяв і співав для мене. Коли ж попрощалися і вона з подругою пішла од мене, весь світ мені одразу став темний і порожній, наче на мої очі опустилась чорна завіса.

І часто потім, після роботи, я ходив у Лисиче, щоб тільки побачить її, тільки почути, як вона скаже бархатним і коханим голосом, що полонив мою душу: "Володя!.."

І цього мені було досить.

І одного разу, коло її дому, на Базарній вулиці, я сказав їй:

— Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону.

Ми були не одні.

Вона, ніби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одійшла зі мною за ріг будинку, де було темно і не було людей.

І зоряна зимова ніч почула мій хрипкий од хвилювання сімнадцятилітній голос:

— Дуся!.. Я люблю тебя...

— Ну?!

Я незграбно взяв її за плечі, а вона стала на дибочки і припала гарячими губами до моїх жадібних губ...

Вона мене цілувала не так, як на фантах, а взасос і з такою сплою, що в мене аж зуби боліли і крутилася голова од безмежного, як світ, щастя.

Три роки я любив її так, як ніколи і нікого не любив до неї.

І прийшла ніч, що стала золотим, повним квітів і радості днем.

Був квітень 1917 року.

Надходив Великдень, і Дуся призначила мені побачення біля церкви, коли вона вийде зі сповіді.

Я знову був учнем сільськогосподарчої школи, і прийшов у форменій шинелі й кашкеті з золотими граблями, косою й колоссям на нім.

Уночі було ще вогко й холодно.

Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель і розіслав її на вогкій і чорній землі, і ми з Дусею сіли на неї.

Я обняв і притулив її до свого серця, захлинаючись од любові, а вона почала плакати і благати мене, щоб я її не покинув, вимагала клятв у вірності, що я з радістю зробив, поклявся їй, як Демон Тамарі.