Генерал суворо глянув на Балакуна й хотів йому щось сказати, але незнайомець його перепинив:
— Ви зажадаєте від нього відповіді потім, а зараз треба діяти!..
Рішучий тон і вигляд невідомого вплинув на солдатів підбадьорливо. Вони повірили в можливість порятунку й ладні були виконувати накази незнайомця беззаперечно.
— Швидше виривайте навколо табору всю траву,— скомандував мисливець.— І знайте, порятунок залежить від спритності ваших рук.
Усі гарячково взялися до роботи.
— Треба понамочувати ковдри й порозтягати їх біля в'юків,— розпорядився незнайомець, звертаючись до генерала.
Капітан, лікар і генерал поспішили виконати його розпорядження. Керуючи роботою, мисливець і сам наполегливо працював разом з усіма. В цей час його товариш з допомогою кількох солдатів і провідників ловив і прив'язував мулів та коней.
— Швидше, швидше! — раз у раз вигукував мисливець.— Полум'я наближається.
Донья Люс з подивом і захватом дивилася на незнайомця, який так несподівано прийшов їм на допомогу. Кожний його рух, жест, мужній і владний голос здавалися їй дуже привабними, й вона не зводила з нього очей.
Коли траву навколо табору було вирвано на досить великій відстані, мисливець посміхнувся.
— Все,— сказав він, звертаючись до солдатів.— Решту мій товариш і я зробимо самі. А ви загортайтесь у ковдри, лягайте на землю й не ворушіться.
Поки мандрівники виконували цей наказ, мисливець, дійшовши до краю площадки, на якій було вирвано траву, назбирав велику купу сушняку, кинув у нього трохи пороху й підпалив. Його товариш зробив те саме на протилежному боці табору.
Спалахнув вогонь. Швидко поширюючись, він утворив вогняну підкову й за якусь мить поглинув увесь вузький простір, що відокремлював табір від палаючої прерії. Зіткнення двох роздмуханих вітром вогнищ створило велетенське полум'я, під склепінням якого сховався табір мексиканців.
Минуло кілька хвилин страшного, гнітючого напруження.
Нарешті, не маючи більше поживи на цій очищеній від рослинності землі, полум'я обминуло табір і у вихорах диму стало віддалятись.
Усі зітхнули з полегкістю.
Табір було врятовано.
Звільнившись від мокрих ковдр, мандрівники кинулися дякувати мисливцям.
— Ви врятували життя моїй племінниці! — хвилюючись промовив генерал.— Я ваш неоплатний боржник і просто не знаю, чим я вас віддарую.
— Не вважайте себе зобов'язаним нам, генерале,— стримано відповів мисливець, якось дивно, надто пильно придивляючись до свого співбесідника.— В преріях усі повинні допомагати одне одному, і ми тільки виконали свій обов'язок.
Коли капітан Агвіляр сяк-так навів у таборі порядок і дозволив стомленим солдатам і провідникам іти на відпочинок, генерал гостинно запросив мисливців до свого намету. Однак вони чемно, але рішуче відмовились від його пропозиції й влаштувалися на ночівлю просто неба.
З першим промінням сонця вони були на ногах.
— Земля вже охолола і путь вільна,— сказав перший із них.— Ці люди вважають себе нам зобов'язаними, і це може нас затримати. Тимчасом гаятися не можна. Тому краще нам піти, поки вони ще сплять.
— Ходімо! — лаконічно відповів другий, і вони швидко попрямували до виходу з табору.
Раптом до плеча одного з них хтось легко доторкнувся.
Це була донья Люс.
— Ви вже йдете від нас? — вимовила вона своїм лагідним, ніжним голосом.
— Так, сеньйорито, ми повинні йти,— вклоняючись сказав мисливець.
— Розумію,— зніяковіло посміхнулась донья Люс,— рятуючи нас, ви дуже затримались, а тимчасом у вас є невідкладні справи?
Мисливці мовчки схилили голови.
— Тоді, звичайно, я не маю права вас затримувати,— сказала донья Люс,— але невже ви підете від нас, не сказавши нам ваших імен?
— Ім'я мого товариша Весела Вдача.
— А ваше?
— Мене звуть Щире Серце.
Віддавши прощальний уклін, мисливці вийшли з табору, й за хвилину їх силуети зникли в ранковому тумані.
Донья Люс стежила за ними, поки їх було видно, а тоді повільно повернулась до свого намету.
— Щире Серце! — повторювала вона стиха.— Я запам'ятаю це ім'я.
IV. НА НОВЕ МІСЦЕ. ЗРАДНИЦТВО БАЛАКУНА. УАКТЕНО, АБО ТОЙ, ХТО ВБИВАЄ
В думках доньї Люс образ Щирого Серця спершу мимоволі зливався з постаттю одного таємничого незнайомця, з яким їй випало зустрітися рік тому в досить незвичайних обставинах. Сталося це так: якось загостювавшись у друзів свого дядька в Мехіко, донья Люс разом із служницею поверталась додому пізно увечері. Вулиці були пустинні й безлюдні. Поблизу генералового дому на самотніх жінок несподівано наскочили бандити й заходилися їх грабувати. В цей час на розі вулиці з'явився якийсь чоловік і, вихопивши з піхов шпагу, відважно кинувся на негідників. Поява невідомого немовби паралізувала грабіжників. Побачивши при світлі місяця його обличчя, вони злякано позадкували, шанобливо й покірно повернули потерпілим награбоване і, мов тіні, щезли у темряві ночі.
Вражена донья Люс прошепотіла незнайомцеві кілька слів подяки, а він провів її до дверей дому і, прощаючись, сказав:
— Я щасливий, сеньйорито, що доля допомогла мені зробити вам цю незначну послугу. Давно вже крок за кроком я стежу за вами й знаю, що незабаром ви маєте вирушити в далеку подорож. Це дає мені підстави сподіватися, що я матиму нагоду зустрітися з вами ще раз, а тому дозвольте мені сказати вам зараз не "прощавайте", а "до побачення".
З цими загадковими словами він низько вклонився й швидко пішов геть.
Ця таємнича пригода справила на дівчину велике враження, й тепер, коли вона побачила Щире Серце, їй на мить спало на думку, що він і торішній її рятівник — одна й та ж особа. Однак незабаром це враження розвіялось, і в душі її залишилося тільки невиразне бажання знову зустрітися з Щирим Серцем.
Освітлюючи спустошений табір, що поволі прокидався, над димучим обрієм поволі зійшло сонце. Генерал вийшов з свого намету й, пильно оглянувши все довкола себе, став прогулюватися по табору. Події останньої ночі глибоко вразили старого солдата, й він тільки тепер зрозумів, до якої міри нерозважно вчинив, взявши свою юну племінницю в цю повну тривог і несподіванок подорож. "Хіба мав я право,— думав він,— наражати її на таку небезпеку?"