— Про що ж вони розмовляли?
— Признаюсь, сеньйоро,— розгублено відповіла племінниця генерала,— я не цікавилась тим і не прислухалась... Мені не спадало на думку, що це може мати якесь важливе значення.
— Ви маєте рацію, любе дитя. Ще раз пробачте мені, що я стомлюю вас своїми розпитуваннями, серйозність яких вам незрозуміла. Давайте поговоримо про щось інше.
— Як вам буде бажано, сеньйоро,— відповіла дівчина, ніжно до неї пригортаючись.— Я рада поговорити в вами на будь-яку тему.
— Ах, ми базікаємо і зовсім забули про мого бідолашного сина. А він пішов сьогодні дуже рано й пора б уже йому повернутись,— трохи занепокоєно сказала донья Хесусіта.
— Тільки б з ним не скоїлося нічого лихого! — злякано скрикнула дівчина.
— А це вас турбує? — ласкаво дивлячись на неї, спитала стара дама.
— Ах, сеньйоро! — відповіла, спалахнувши яскравим рум'янцем, донья Люс.— Хіба може бути інакше після того, що він для нас зробив і продовжує робити?
— Мій син обіцяв вам визволити вашого дядечка, і можете не сумніватись, що він додержить свого слова.
— О сеньйоро, та хіба я можу сумніватись в цьому! — палко промовила дівчина.— Щире Серце!.. Його благородне прізвисько характеризує його якнайкраще...
Донья Хесусіта і Но-Евзебіо, втішені її палким захватом, дивились на неї, ласкаво посміхаючись.
Цієї миті пролунали кроки і до печери зайшло кілька чоловік.
— А ось і ваш син, сеньйоро,— сказав Чорний Лось.
Щире Серце йшов у супроводі Веселої Вдачі і Орлиної Голови. Ніжно поцілувавши матір, він обернувся до доньї Люс і віддав їй шанобливий уклін.
— Ну, що, сину мій? — спитала донья Хесусіта.— Принесли ви нам добрі вісті? Донья Люс дуже занепокоєна.
— Сподіваюсь, незабаром сеньйорита заспокоїться,— відповів мисливець.— Але сьогодні ми зробили дуже мало. Нам досі не вдалось натрапити на слід бандитів, і це нас просто лютує. На щастя, повертаючись сюди, ми поблизу печери зустріли вашого лікаря. Він, як звичайно, шукав у розколинах скель свої трави і помітив, що недалеко звідси блукав якийсь підозрілий чоловік. Ми негайно заходилися шукати цього незнайомця й незабаром, як то кажуть, накрили його мокрим рядном.
— Хто ж він такий? — спитав Но-Евзебіо.
— Ще не знаю. Я допитаю його по обіді. Якщо він заговорить — тим краще для нього. А ні — за нього візьмуться наші друзі команчі.
Трапери, які виконували обов'язки кухарів, зняли з вогню казани, нарізали шматками м'ясо, і мисливці, посідавши разом з індійцями в одному дружньому гурті, з апетитом пообідали.
Дамам обід подали в їхню кімнату. Но-Евзебіо виконував обов'язки дворецького й прислужував їм з таким поважним і серйозним виглядом, наче вони сиділи в розкішній їдальні дона Рамона.
Двоє озброєних мисливців стояли біля полоненого, не зводячи з нього очей. Та він, здавалося, зовсім не думав про втечу і з апетитом уминав поставлену перед ним дичину.
По обіді Щире Серце наказав підвести полоненого до себе. Досі він не звертав на нього ніякої уваги. Тепер же, глянувши уважно, відразу впізнав і здивовано скрикнув:
— Капітан Уактено?
— Точнісінько так, сеньйори,— іронічно дивлячись на присутніх, посміхнувся пірат.— Судячи з того, що ви зібралися тут усі разом, ви маєте мене допитувати? Ну що ж, я готовий.
Далеко не кожний на місці Уактено зважився б віддатися в руки ворогів, проти яких він вчинив такі страшні й непростимі злочини. Мисливці чудово розуміли, що їм не вдалося б його так легко захопити, якби він не схотів цього сам. Він так спритно заховав свій слід і знайшов таке неприступне сховище, що навіть уславлені слідопити-індійці не змогли його відшукати. Отже він, очевидно, мав проти Щирого Серця і його друзів якийсь козир або й просто готував їм пастку. Все це треба було з'ясувати й спробувати розгадати його намір.
— Неважко вгадати,— сказав Щире Серце,— що ви потрапили до нас з певним наміром. Сподіваюсь, ви не відмовитесь відповідати на запитання?
Недобрий усміх пробіг по тонких губах пірата.
— Я не тільки не відмовлюсь відповідати,— розв'язно відповів він,— а з вашого дозволу навіть піду вам назустріч, добровільно розповівши про все, що сталося за останній час. Якщо ви хочете якнайоб'єктивніше оцінити мої вчинки, це просто необхідно.
Щире Серце, перезирнувшись із своїми друзями, обуреними зухвальством бандита, дав йому знак продовжувати.
— В цьому світі кожний розуміє життя по-своєму,— цинічно посміхаючись, почав Уактено.— Одні з нас розуміють його широко, інші обмежено. Щодо мене, то я мрію через кілька років мирно оселитися в одному з мальовничих і затишних куточків Мексики. Бачите, мені не властиве марнолюбство. Кілька місяців тому я приїхав до столиці Мексики, щоб вмістити свій, надбаний тут, у прерії, капітал в одного шановного французького банкіра, який там живе. Між іншим, він дав мені добрі проценти, й при нагоді я можу вам його рекомендувати. Але не буду відхилятися від справи. Так от, у Мехіко доля звела мене з однією юною особою, і я випадково зробив їй велику послугу. Дехто з присутніх має перевагу частіше, ніж я, зустрічатися з цією юною дамою. Йдеться про донью Люс.
Щире Серце здригнувся.
— А сталося це так,— продовжував Уактено,— я примусив тікати банду негідників, які намірилися її пограбувати, й коли побачив її чарівну вроду, шалено в неї закохався...
Обурений Щире Серце поклав руки на свої пістолети, але пірат, удавши, що він не помітив цього жесту, вів далі:
— Довідавшись, хто вона така, я незабаром дізнався й про те, що вона має вирушати в подорож у ці краї. Для мене це було дуже до речі, і я, підкупивши провідника генерала, стежив за його експедицією від самісінької Мексики пункт за пунктом і крок за кроком, аж до цієї нещасливої облоги табору, коли мій план частково провалився. Однак це тільки відстрочка. Я дуже далекий від того, щоб відмовитися від свого наміру.
— Постараємося вжити відповідних застережних заходів,— похмуро сказав Щире Серце.
— О, будь ласка! Все, що хочете, а точніше, що можете,— нахабно прищурившись, одповів пірат.
— Сподіваюсь, ви закінчили? — стримуючи себе, процідив крізь зуби Щире Серце.
— Ще не зовсім. Мені треба сказати кілька слів доньї Люс, а для цього потрібна її присутність. Все залежить тільки від неї.