Трапери Арканзасу

Страница 2 из 32

Густав Емар

П'ятнадцять чи дванадцять років тому мисливці зустріли його на берегах Арканзасу, де він ставив капкани на бобрів. На всі розпитування, він відповідав похмурим мовчанням. У преріях звикли поважати чужі таємниці, й тому ніхто не став йому надокучати нескромною цікавістю. На відміну від інших траперів, які здебільшого гуртувалися в невеличкі загони й ніколи не розлучалися один з одним, Щире Серце жив сам і не мав постійного притулку. Уникаючи товариства собі подібних, він, проте, ніколи не відмовлявся зробити їм послугу, іноді навіть ризикуючи життям.

Рік у рік в один і той же час, на початку жовтня, він несподівано зникав невідомо куди, а за кілька тижнів повертався похмурий і смутний більше як завжди.

Одного вечора, повертаючись з полювання, Щире Серце випадково натрапив на табір команчів, вождем якого був Орлина Голова, саме в той час, коли індійці збиралися закатувати молодого білого полоненого. Нехтуючи небезпекою, відважний трапер кинувся до нещасного й блискавично перерізав вірьовки, якими його було прив'язано до стовпа тортур. Впізнавши знаменитого мисливця, індійці не стали перешкоджати йому визволяти їхнього бранця. Навіть більше, коли Орлина Голова спробував убити обох білих, воїни обеззброїли його, й Щире Серце вільно пішов своєю дорогою, ведучи з собою щойно врятованого від жахливої смерті юнака.

Весела Вдача, чи інакше Жорж Тальбо — справжнє ім'я врятованого — був канадцем і приїхав сюди разом із своїм батьком. Того дня, полюючи в прерії, батько й син потрапили в засідку команчів. Вони оборонялися довго й завзято, та кінець кінцем поранений безліч разів старий Тальбо упав мертвим і, якби не несподіваний порятунок, син пережив би його хіба що на кілька хвилин.

Щире Серце зробив усе можливе, щоб пом'якшити горе осиротілого юнака й подарував йому повне мисливське спорядження та одяг. Екіпірувавшись, Весела Вдача міг би вже сам випробовувати в прерії своє щастя, але він так прив'язався до свого рятівника й так палко прагнув залишитись біля нього, що зрештою Щире Серце йому поступився. І він ніколи не пошкодував, що зробив це. Ось уже п'ять років жодна хмарка не затьмарювала приязні цих двох мужніх людей. Для них не було нічого неможливого, і усе їм удавалось. Здавалось, вони були зачарованими й тому невразливими й непереможними, їх імена були широко відомі, й хто не схилявся перед ними у захваті, того вони жахали.

Вождь команчів, Орлина Голова, затаївши люту образу, якої через оцих двох білих завдали його власні воїни, терпляче чекав слушної нагоди, щоб помститись. З властивою йому хитрістю й підступністю, він уперто підбурював своїх одноплемінників проти Щирого Серця та Веселої Вдачі, вміло і спритно поширюючи про них наклеп у тому, що вони нібито є непримиренними ворогами геть усіх мешканців прерії — і білих, і індійців, і метисів.

І ось, вважаючи, що, нарешті, настав час діяти, він, разом із тридцятьма відданими йому воїнами, протягом однієї ночі пооббирав усі капкани наших друзів. Він був певний, що, не стерпівши такого зухвальства, трапери шукатимуть його, щоб покарати, і тоді їх можна буде легко заманити в пастку.

"Він не помилився в своїх розрахунках,— думав Щире Серце, докурюючи свою люльку.— Тільки він не передбачив того, що ми зрозуміємо його задум і будемо насторожі".

— Хто вартуватиме сьогодні? — немов розгадавши його думки, спитав Весела Вдача.

— Лягайте спати,— стиха відповів Щире Серце,— я пильнуватиму за себе і за вас.

Весела Вдача не став сперечатись і, простягнувшись біля вогнища, миттю заснув.

Ніч минула без пригод. На світанку, коли, провіщаючи схід сонця, пролунало пугикання сови, Щире Серце розбудив свого товариша. Весела Вдача одразу схопився й, подивившись на мисливця, загадково посміхнувся. Це здивувало Щире Серце й він нарешті коротко спитав:

— У чому річ?

— Вчора увечері,— відповів Весела Вдача,— я зробив одне відкриття. Я не сказав вам про нього відразу тому, що хочу, щоб ви самі переконалися, яке воно важливе. Побачите, як воно нам придасться, коли ми стрінемо нарешті наших приятелів-команчів.

Щире Серце не став наполягати. Вони швидко осідлали коней, обережно спустились з горба й заходилися шукати сліди індійців.

II. ПО СЛІДАХ КОМАНЧІВ. ТАБІР ОРЛИНОЇ ГОЛОВИ

Сліди команчів трапери відшукали швидко й легко. Воїни Орлиної Голови навмисно залишали їх скрізь на своєму шляху, розраховуючи таким чином заманити в пастку і слушної миті захопити обох мисливців у полон.

Повільно посуваючись вперед, Щире Серце і Весела Вдача, щоб не збитися з дороги, пильно поглядали навсібіч. Але сліди, ніде не збочуючи й не петляючи, вели прямо через зарості високої трави. Десь за годину слідопити під'їхали до притоки Канадської річки — досить широкого струмка, за кольором води названого Зеленосірим.

У цьому місці друзі спішилися і, взявши коней за поводи, заглибилися в хащі чагарнику, де вони могли вже не боятися потрапити на очі розвідникам Орлиної Голови. Проте, закликаючи свого друга додержувати тиші, Щире Серце приклав пальця до губів і неголосно сказав:

— Будьмо обережні, друже! Сліди наче навмисно виразні й чіткі. Отже, за ними криється пастка. Нам треба подвоїти уважність і, перше ніж наблизитися до стоянки команчів, пильно оглянути кожний листочок і кожну стеблинку.

— Давайте спочатку поставимо десь коней,— запропонував Весела Вдача.— А тоді вже, не гаючись, подамося розвідувати їхню позицію.

— Думка хороша,— схвалив Щире Серце,— тільки поспішати не слід. Чим довше команчі не виявлять нашої присутності, тим краще. Вони послаблять пильність, і тоді ми матимемо над ними перевагу, бо атакуємо їх раптово. Але для цього краще дочекатися ночі.

— А тим часом давайте все-таки сховаємо коней,— повторив свою пропозицію Весела Вдача.— Я знаю тут одне надійне місце. Тільки нам доведеться повернутися трохи назад. Звіртесь, будь ласка, на мене! Ходімо!

З величезною обережністю мисливці вибралися з чагарники й пішли назад, по уже пройдених слідах. Незабаром вони звернули ліворуч і спустилися в глибоку ущелину, де знову ж одразу поринули в траву.

— Куди к чортам ви мене завели? — здивовано спитав Щире Серце.