Трапери Арканзасу

Страница 15 из 32

Густав Емар

— Це, мабуть, хтось свій,— заспокоїв його Щире Серце, про всяк випадок стискаючи в руках рушницю.— Вони поводяться так, наче впізнали друга.

— Може, це Чорний Лось або ще хтось із наших? — обережно визираючи з трави й вдивляючись вдалину, висловив припущення Весела Вдача.

Незабаром почувся тупіт коня й показався вершник, який щодуху мчав просто на наших друзів. Собаки з радісним гавкотом кинулися йому назустріч.

— Та це ж Но-Евзебіо! — стривожено сказав Щире Серце.— Чому він сам? Невже з мамою скоїлося якесь лихо?

Друзі посідали на коней і помчали назустріч Но-Евзебіо. Незабаром вершники з'їхалися.

— Нещастя! — простогнав старий, спиняючи коня й знеможено схиляючись до луки.

— Що з вами, Но-Евзебіо? — скрикнув Щире Серце.— Кажіть же!

— Ваша мати, доне Рафаель, у полоні в Орлиної Голови.

— Знаю. Ми йдемо по ваших слідах з берегів Канадської річки.

— Та це ще не все,— насилу вимовляючи слова, продовжував Но-Евзебіо.— Якщо сьогодні ж ви не віддастесь до рук Орлиної Голови, команчі живцем спалять її на кострі.

Крик болю й гніву прохопився з грудей Щирого Серця і він поточився в сідлі.

— Ще не все втрачено,— підтримуючи друга, сказав Весела Вдача.

Пригнічений Но-Евзебіо низько схилив голову.

— Крайнім строком Орлина Голова призначив сьогоднішній світанок,— тяжко зітхнувши, додав він.— Я зробив все, що міг, але ми стрілися надто пізно.

Першої миті Щире Серце, здавалося, був до краю приголомшений цією страшною звісткою. Потім він рвучко випростався в сідлі і до нього повернулась енергія.

— Я надто добре знаю цього клятого команча,— похмуро сказав він.— Смерть моєї матері не наситить його жадоби до помсти. Можливо, чекаючи на мене, він продовжить її тортури. Покажемо ж цьому дикунові, чого варті троє сміливих траперів.

Пришпоривши коня, він галопом кинувся по сліду команчів. Весела Вдача і Но-Евзебіо, не задумуючись, помчали за ним. Здавалося, троє вершників змагаються на перегонах. Усі троє, тримаючись на одній лінії, бліді, зціпивши зуби, долаючи потоки, перестрибуючи через яри й безнастанно нахльостуючи своїх коней, мчали з швидкістю вітру. Щире Серце раз у раз кидав у повітря поклик мексиканських гаучо, і збуджені коні дедалі більше прискорювали біг.

— Швидше, швидше! — глухим голосом повторював мисливець.

X. САМОВІДДАНІСТЬ ДОНЬЇ ХЕСУСІТИ. СТОВП ТОРТУР

Прирікши донью Хесусіту на смерть і тортури, Орлина Голова, проте, не змінив до неї свого ставлення й був з нею чемний і лагідний. Взагалі, індійці, хоч їх дехто й називає "жорстокими дикунами", поводяться з своїми полоненими людяно й справедливо. Тортури і вбивства вони допускають лише в окремих випадках, коли цього вимагають закони помсти й інтереси всього племені.

Страшний вирок доньї Хесусіті був саме таким рідкісним випадком, викликаним нестримною ненавистю Орлиної Голови до Щирого Серця й пристрасним бажанням вождя помститися своєму давньому й непримиренному ворогові.

З'єднавшись з усім племенем на другий день після від'їзду Но-Евзебіо, Орлина Голова негайно скликав раду вождів. Рада зібралася в центрі нового табору, який за короткий час набрав вигляду обжитого селища. Навкруги стояли намети, зроблені з бізонячих шкур, напнутих хрест-навхрест на вбиті палі. Внизу всі намети були обкладені земляними брилами, а вгорі мали чималі отвори, через які проходив дим вогнища.

Жінки сновигали тут і там з оберемками хмизу та м'ясом або поралися з дітьми, а чоловіки, сидячи біля вогнищ, розпалених просто неба, курили й статечно розмовляли.

Здавалося, все йшло своєю чергою, проте відчувалось, що готується щось незвичайне. Незважаючи на ранній час — сонце ще тільки сходило,— всі вожді зібралися у вігвамі ради й посідали навколо священного вогнища. Обличчя їх були поважні, задумливі, і сиділи вони мовчки й непорушно.

Аж ось, тримаючи в руках запалену люльку, в коло ввійшов люльконоша. Поважно вклонившись на всі чотири боки, він прошепотів коротку молитву і, не випускаючи з рук чубука, подав люльку найстарішому з вождів. Це був старезний, геть увесь вкритий шрамами дід, якого команчі мали за дуже мудрого й глибоко поважали. Його ім'я було Есхіс, що означає — сонце.

Есхіс мовчки затягнувся, і люльконоша передав люльку його сусідові. Коли люлька отак обійшла все коло, люльконоша витрусив з неї попіл у вогонь і урочисто сказав:

— Преславні вожді племені команчів! Хай натхне вас великий дух мудрості Натосх на рішення мудре і справедливе!

З цими словами він знову шанобливо вклонився й пішов геть.

Минуло кілька хвилин у мовчанні. Нарешті Есхіс підвівся і, звертаючись до присутніх, поважно промовив:

— Сину мій, Орлина Голова має до ради вождів важливе повідомлення. Нехай він говорить, наші уші відкриті. Орлина Голова — мудрий і доблесний воїн, і рада вождів слухатиме його шанобливо й уважно.

— Хай прийме вождь мою подяку,— вклоняючись, сказав Орлина Голова.— Отець мій наймудріший серед мудрих і дух великий Натосх не має від нього таємниць.

Вожді схилили голови на знак поваги й згоди.

— Всі білочолі — наші споконвічні вороги,— продовжував Орлина Голова.— Вони нещадно нас переслідують, чинять нам утиски й змушують нас поступатися їм найкращими мисливськими угіддями. Вони грабують нас і навіть вбивають, коли можуть зробити це безкарно, а ми, мов полохливі лані, не помишляючи про помсту, ховаємось від них у лісах. Невже ми будемо терпіти все це й далі? Невже не помстимося лютим ворогам? Хіба закон прерій не каже — око за око, зуб за зуб? Нехай отець мій скаже — справедливо це чи ні?

— Помсту дозволено,— подумавши відповів Есхіс.— Це право поневолених і гнаних. Та помста має бути відповідною кривді й справедливою.

— Слова мого отця правдиві й мудрі,— погодився Орлина Голова.— А що скажуть мої брати?

— Есхіс говорить правду,— підтвердили вожді.— Він помилятися не може.

— Мій брат на когось має скаргу? — помовчавши, спитав старий.

— Так,— похмуро відповів Орлина Голова.— Мене скривдив білочолий трапер. Багато разів він нападав на мій табір і на моїх воїнів, а нещодавно поранив мене самого. Ось подивіться на мою руку,— на ній ще не загоїлася рана. Цей білочолий — найлютіший ворог усіх команчів. Він полює на них, як на дикого звіра, і муки їх та передсмертний стогін є для нього найбільшою втіхою.