Знаючи невмолимий закон прерій — око за око, зуб за зуб,— пойняте жахом населення кількох маленьких хатин з трепетом чекало неминучої помсти індійців. Однак минуло кілька днів, а виряджені комендантом розвідники не виявили в околицях селища й форту жодного червоношкірого. Змучені кількаденною тривогою і роботою люди, нарешті, заспокоїлись і одного вечора заснули міцним, спокійним сном. А в цей час на відстані милі від селища, в хащах незайманого лісу, щось понад двісті індійських воїнів на чолі з відомим уже нам вождем команчів — Орлиною Головою, терпляче очікували слушної хвилини, щоб напасти на кривдників і помститися за смерть своїх одноплемінників. Наче статуї, позавмирали воїни у захистку дерев, не виявляючи найменшої ознаки нетерпіння.
Близько одинадцятої години ночі, коли, осяваючи все навкруги своїм сріблистим світлом, став сходити місяць, команчі безшумно підійшли до селища й мовчки, без єдиного пострілу його захопили. Захоплені сонними, поселенці здалися без бою.
Потім індійці оточили форт, поскладали попід його стінами стовбури дерев, вози, меблі та інше і збіжжя нещасних поселенців і приготувались до атаки.
Аж ось у тиші ночі пролунав зловісний крик яструба. Це був умовний знак, яким Орлина Голова наказував своїм відваженим воїнам іти в атаку. Тієї ж миті команчі підпалили вогнище й з несамовитими войовничими криками, які у цих прикордонних місцевостях віщують страхітливу й нещадну різанину, кинулися до стін фортеці.
Американці опинилися в безвихідному стані.
Жорстокий і нерозважний, проте хоробрий комендант форту чудово розумів, що команчам пощастило так несподівано напасти на форт тільки через його необачність, і вирішив умерти з честю, його солдати, знаючи, що виходу у них нема, оборонялися уперто і завзято. Вони впритул стріляли у команчів, відбивалися від них прикладами, кололи багнетами, та їх було занадто мало, й кривавий бій невдовзі закінчився цілковитою перемогою нападаючих.
Оволодівши фортом, вождь команчів наказав зібрати полонених під його стінами. Жінок поставили окремо, а чоловіків по одному підводили до Орлиної Голови. Уважно оглянувши кожного, він давав знак своїм воїнам, і ті, хапаючи нещасних, відрубували їм кисті рук, скальпували і замикали у фортеці.
Черга дійшла до останнього. Це був високий, худорлявий і ще бадьорий старий. Не виявляючи й тіні страху, він чекав тортур спокійно й мужньо.
Пильно подивившись на старого, вождь команчів раптом привітно посміхнувся:
— Хіба ти не впізнав мене, аміго ?
Він сказав це іспанською мовою, з властивим індійцям гортанним акцентом.
— О! — здивовано вигукнув старий.— Це ти, Орлина Голово?
— Так, мій брате, це я,— простягаючи старому руку, ствердив вождь.— Колись ти врятував мені життя, а у червоношкірих добра пам'ять і тільки одне серце. Ти друг мені і підеш у мій вігвам.
— Дякую тобі, великий вождь,— сказав старий і, міцно потиснувши індійцеві руку, відійшов набік, до поважної літньої жінки, обличчя якої зберігало ще сліди колишньої вроди.
Тим часом індійці замкнули полонених мужчин у фортецю й підпалили складене біля неї багаття. Вогненна стіна оточила нещасних, і за хвилину з полум'я почулися жахливі зойки.
Тішачись помстою, команчі дивилися на пожежу і раділи.
Незабаром охоплений полум'ям форт завалився і несамовиті крики змовкли. З усіх поселенців живими зосталося лише кілька жінок та помилуваний Орлиною Головою старий. Команчі повели їх із собою.
Над згарищем нависли хмари диму й зловісна, моторошна тиша.
VII. РОЗШУКИ ДОНЬЇ ХЕСУСІТИ
Щире Серце втратив будь-яку надію знайти свою матір, і по його мужньому обличчю котилися нестримні сльози.
Весела Вдача зліз з коня і, уважно оглядаючи все довкола, обійшов руїни. Раптом його увагу привернуло жалісне скавчання собаки, і в заростях чагарнику він побачив прив'язаного до куща хорта. Собака радісно кинувся йому до ніг.
— Та це ж наш бідолашний Трим,— здивовано вигукнув він.— Цікаво, хто це й навіщо його тут прив'язав?
Розрізаючи вірьовку, якою було прив'язано розумну тварину, Весела Вдача помітив просунуту в кільце нашийника записку. Відстебнувши нашийник, молодий трапер випустив хорта, і той, схиливши носа до землі, відразу ж відшукав чиїсь сліди і подався в прерію.
— Це справді Трим,— впізнав собаку й Щире Серце.— Кілька місяців тому я віддав його Но-Евзебіо, щоб він під час своєї відсутності залишав його охороняти маму. Можливо, Трим приведе нас до неї... якщо тільки індійці її ще не вбили.
— Вона жива,— впевнено сказав Весела Вдача.— Ось, прочитайте записку.
Щире Серце взяв папірець і швидко перебіг його очима. На ньому похапцем було написано кілька слів:
"Ми в полоні у червоношкірих. Знайдіть їх слід і обережно за ними стежте. Ваша мати жива і я її оберігаю.
Но-Евзебіс".
— Хвала богові! — вигукнув Щире Серце.— Це рука нашого відданого управителя. Моя матуся жива, і ми її визволимо. Тільки спершу треба оглянути ці руїни. Може, хто-небудь із тих нещасних залишився живий.
Без зайвих слів трапери заходилися розкидати уламки колишнього форту й через двадцять хвилин наполегливої роботи натрапили на засипаний попелом і закиданий головешками чималий люк. З великими труднощами, відкинувши кришку люка, вони виявили під нею вузенький вхід до підземелля, з якого тхнув нестерпний сморід.
Запаливши смолоскипи, трапери, перемагаючи огиду, зійшли по сходинках униз. Жахливе видовище явилось їх очам: на вогкій долівці підземелля купами лежало кілька десятків покалічених і обгорілих трупів. Оглядаючи ці страшні мертві тіла, Щире Серце помітив, що одне з них ворухнулось. Швидко й обережно мисливці винесли його з підземелля, поклали на купу сухого листу й заходилися приводити до притомності. Розціпивши пораненому зуби, Весела Вдача влив йому у рот кілька крапель рому. Через кілька хвилин нещасний розплющив очі, глибоко зітхнув і навіть спробував підвестись.
— Я комендант форту,— вимовив він глухим голосом.— Минулої ночі на нас напали індійці. Ми боронилися уперто, та їх було не менше як дві сотні, а нас лише дванадцять.
— З якого племені ці індійці? — спитав Щире Серце.
— Команчі,— прошепотів умираючий.— Їх вів Орлина Голова... Помстіться...