Ти не ділишся із дівчиною сумнівами, але вона дивним чином зауважує твої настроєві амплітуди, схвильовано перепитуючи, чи все добре. На твоєму обличчі мерехтять світлотіні. Тебе зворушує ця непідробна уважність ("а якщо це все заради місця роботи? мого певного достатку і певного соціального статусу?"). І ти намагаєшся відганяти сумніви. Це доволі незвично, адже ти ніколи особливо не цікавився внутрішнім світом як бізнес-соратниць, так і першої дружини, незважаючи на власне внутрішнє життя як багатоступеневий кросворд.
Нарешті прощаєтеся. Ти рвучко пригортаєш Владиславу і цілуєш.
Evviva!
85
Кохання не одягається у шати. Воно не доповнене застібками чи блискітками. Кохати — це радше зневажити на власному тілі маскувальний халат. Пожбурити його у куток і забути. Кохання далеке від чаду ароматичних кадильниць на сексуальних узлиттях. Вочевидь, це індивідуальна отрута, що здатна випалити рештки нашого розуму. Кохання — це синдром нав'язливого стану. Не чекайте об'єктивності від залюблених. Поклоніння надцінному об'єктові сильніше від патріотизму чи порахунків із патогенними факторами, бо людське є теплішим від крижанізму абстракції.
Любов є лише відбитком життя. Вона ошляхетнює чи робить звіром, бо суто романтичною казочкою можна вважати твердження про особливу перерод-жувальницьку місію кохання, яка перетворює хама на пана, а жебрака на героя.
Жодної новотворчої місії, ніяких ініціацій та інкарнацій. Жодних ілюзій! Кохання — це містична крапля, що містить наше дзеркальне відображення. Отже, потенційно запрограмовані на саможертву будуть любити до межі (чи за межею) самознищення. Нарциси шукатимуть у коханих очах навпроти лише модифікації власного портрету, а дріб'язково-стандартні особини зможуть розраховувати лише на порції стандартного дріб'язку, адже на більше не заслуговують.
Проте піддані цього великого експерименту (кожному варто зазнати такої душевної операції хоча би раз у житті, бо ті, що зазнали її декількаразово, набувають відразливого імунітету) не застраховані від краси і потворності найнесподіваніших мутацій.
І взагалі, чи може бути бридкіше порівняння від кохання як страхування? Кохання як смерть, кохання як страх, кохання як божевілля — такий танатично-романтизований ряд ми чомусь сприймаємо без внутрішнього опору. Але тоді можна припустити, що суть кохання спустошлива і деструктивна.
А сполучники кохання як щастя, кохання як весілля чомусь викликають позіхальницький рефлекс, можливо, через наші внутрішні родовища заздрощів, адже нас аж ніяк не зігріває чуже благополуччя.
Трохи пожвавлюють словозлуки кохання як камасутра, кохання та адюльтер, кохання і суїцид чи кохання — це альпінізм. Бо чужі ризиковані виправи приємно зігрівають нашу підвечіркувату кров чи наші душі при заході сонця.
Істинними проявами кохання захоплюються, але і ненавидять. Захоплення та скепсис, страх і заздрість, ненависть і міщанську зневагу теж покладемо на жертовник для закоханих.
Закохані! Запаси ваших сил, на жаль, вичерпні. Часто супроти вас соціум і прогнилі табу, мораль і найближчі родаки. Так багато існує мишоловок для любові і так мало зеленого добровісного світла. І ви, ті, що пробували заглянути крізь всуціль зачинені двері, поступово надламуєтеся, гаснете і стаєте у шеренги тих, котрі добропорядні і пристойнозакроєні.
Смеркнуть ваші серця, і вдруге ви уже не спроможні на безумство любові. І якогось зимового, незігрітого поривом за межу, вечора ви раптом кажете, навчаючи молодших: "Кохання — це дурниці. Всі ми перехворіли ними, як були юними". І не чуєте, що всередині вас бамкає найсумніший дзвін. І не підозрюєте, що це поминальна вашому колишньому коханню.
Ви кутаєтеся у халати, настромлюєте на холодні кінцівки тапочки і, штучно позіхаючи, прорікаєте: "Спокій дорожчий від любові". Але це вже не ви, а інша людина всередині вас, адже всі ми зазнаємо за життя декілька (не)помітних перевтілень.
А у паралельному світі бушують любовні трагіпристрасті, самітні метелики звільнених від рутини душ летять на обманливе світло, екстатично танцюють тіла і аури закоханих.
Але ви позіхаєте, затягуєте штору і, готуючись до сну, тремтячо-байдуже повторюєте, як авантюрист-психіатр, пролог до гіпнотичного сеансу: "Ні-ні, це не для мене... це не для мене... не для мене... мене..."
Засинаєте, чомусь впевнено-невпевнені і задоволено-незадоволені.
86
— Я такий сильний, щоб ви тільки знали! Я за останній тиждень скоротив уживання пігулок. Ні, ви не розумієте, що це означає насправді. Минулого місяця, у лікарні, я ще брав галоперидол і неулептіл, сонапакс і трифтазін, навіть лепонекс'. Але відчув, що починаю сходити з розуму; так, знаєте, хочеться вилізти на стіну і кусати її або лизати, а в голові щось робиться таке, нове і незнане. Отак би взяв і ступив ногою із балкону п'ятого поверху, отак поплив би повітрям, бо я сильний, я вмію пливти повітрям, як ангел.
Також не переживаю, що не матиму грошей і — ха-ха-ха! — помру від голоду. Можна відрізати бородавки на своєму тілі, у мене так багато бородавок, і живитися ними. Можна, зрештою, їсти власний кал і запивати власною сечею. Вона корисна, бо коли у людини всередині запалюється горілка, то допомагає тільки власна сеча. Я це все знаю, як бачите, я дуже багато знаю, бо я сильний.
В моїх жилах тече благородна кров, я належу до касти патриціїв. Вечором я одягаю тогу (себто те біле простирадло, що у мене залишилося) і гуляю перед дзеркалом, виголошуючи всілякі промови.
Бо швидко мене покличуть. Куди, питаєте? Володарювати, куди ж іще! Я стану Володарем Всесвіту. Я навіть перестав ковтати нейролептики — чотирнадцять звичних пігулок за добу, причому різної специфіки —залишив тільки лепонекс і перейшов до нозепаму і рудотелю, а також амітрептіліну. Бо я дуже сильна людина, і мені треба, як ви розумієте, готуватися до ролі Володаря Всесвіту, себто керувати не тільки патриціями-елітаріями, а і всілякою черню, що живе зі мною у будинку, ходить вулицями, ображає мене і б'є.
Недавно я зовсім трішечки шумів, було сумно, що Владислава мене покинула, пройшла любов і здохли помідори, ха-ха-ха! А вольтонуті сусіди викликали міліцію. їхній лейтенант перелякав мене, боляче скрутивши руки. Але у відділення не забрали, бо сусіди шепнули їм, що я, типу, психічний. Правда, погрожували, дебіли, казали, що згноять у психіатричці, якщо заважатиму сусідам, буду бити скло — яке скло? —і включати на всю потужність Шуфутинського, Зойка, шампан неслі нам в номера, но сто всьо било вчєра.