— Я сам молодий, я знаю молодість, я люблю молодість...
Літо... Гомінкі, задушливі вечори. Гострий пах диму від шахтових димарів не здолає перебити солодкого паху скошених ячменів, яким віє од стернистих нив, що починаються ось тут, за домом. Сиджу на ганку з розгорнутою книгою на колінах. З вечірньою прохолодою й по нашій вулиці починається рух: вертаються до кінного двору водовози, вугільщики, і, радіючи, що довгий душний день скінчився, переганяють один одного, й весело перекидаються уважистими лайками; бредуть з череди додому поодинокі корови; вертаються конторщики й щотоводи з контори вечеряти. Ось чертьожник порівнявся з моєю фірточкою. Високий, сухорлявий, з великими хитрими очима й чорною цапиною борідкою, він робить неприємне враження, бо завжди лукавить.
— Вечір добрий! Гуляєте?
— Добривечір! Гуляю.
— Щасливий народ отсі учителі: попрацював, попрацював і гуляй цілих чотири місяці...
— М-да...
— А де ж се ваша учениця?
— Давно кинула.
— Сумно вам? Хе-хе-хе...
Мовчу.
— Там селяни лагодяться скаржитись у поліцію на вашу ученицю.
— За віщо?
— Геть-чисто, кажуть... хе-хе-хе... витовкли валки ячменю.
— Хто?
— Та вона ж... із студентами чи студенти з нею, сього вже не знаю.
Знаю ж, що бреше, знаю, що се одна з тих численних брехень, які переказується щодня тихенько і вголос по руднику,— інтелігентний рудник сим живе,— знаю, але досадно мені і хочеться жбурнути книжкою в пику сій гостробородій безрогій.
Осінь... Меланхолійні вечори, жовте листя, бабине літо, холодні зорі. Почалося вчиття в школі...
За клопітною працею забув про Тосю. Чув, що студенти, всі четверо, поїхали. Хліб з нив давно позвозили селяни, й на вільних поруділих стернях гуляв тільки вітер та журливо тинялася череда. Потроху забуто на руднику про Тосиних студентів. Лунали вже інші брехні й пльотки — з біжучого життя.
Дзвінок. Знову Тося.
— Я знов до вас. Тепер у мами роботи менш, і я вчитимусь далі. Можна?
— Сідайте.
Вона якось виросла, змужніла, але не скажу, щоб покращала, хоч очі дивилися так само наївно, тільки в глибині їхній почувалася захована увага й підозріння до бесідника..
"Чого вона?" — гадав я сам собі.
— Вчитись?.. Хм... А як студенти по весні з'являться, то знов у мами вашої роботи буде...
— Так і знала, що й ви...— спалахнула Тося й зупинилася.
— Що я?
— Що й ви балакатимете. Ну, то що ж, що студенти? Приїдуть знов... Правда, про інших не знаю, а один приїде неодмінно. Ми листуємося... він кінчає інститут, буде інженіром.
"Подруга моя живе з інженіром",— пригадалося мені.
Я подумав трохи і... відмовився: мені справді-таки було ніколи.
— А вечорами?
— Не маю часу.
— Ви пишете оповідання й романи?
— Дещо пишу.
— Напишіть щось про мене.
— Роман хіба?
— Все одно, що хочете.
Я посміхнувся.
— Гаразд, але... ще, мабуть, рано... роман ще не скінчено.
— То що? А ви приробіть гарний кінець. Цікаво про себе прочитати.
— А як кінець вашого справжнього роману не відповідатиме написаному?
— Ви думаєте, він не приїде?
— Я нічого не думаю.
— Приїде... він не з таких. А... не приїде, чорт з ним! Мало їх є. Не він, то хтось буде...
Тося не дарма чекала: вони приїхали, тільки вже інші: один київський і двоє томських.
На вакації я виїхав з рудника, а коли повернувся, то тільки й чув новини: Тоська, студенти, ячмінь...
Незабаром мусів "по независящим обстоятельствам" назавжди лишити рудник.
Тосі не бачив відтоді.
. . . . . . . . . . .
Так-так-так!.. Так-так-так! — вистукують колеса. Свічка догорає...
— Ваші квитки, панове! — чую коло дверей.
Поспішаюсь проглянути до краю телеграми в газеті.
"...дочка конторщика Антоніна Жукова. Покійниця лишила записку: "Перериваю молоде життя. Не варто жити, коли люди — пси". Зміст записки наводить на гадку, що причина смерті романічного характеру".
Кінець до Тосиного роману приробило життя...
Тільки навіщо стільки зневір'я! "Люди"... Але ж то молодість, прекрасна в своїх бажаннях, в своїх молодих поривах до чарівної радості життя...
Так-так-так!.. Так-так-так!..
Свічка погасла.
1911