— Коли вже він з'їсть нарешті свій шоколад?
Потім настала черга виступати професорові Теренціо. Він довго розповідав про сонячну систему і про космос, згадав Данте, Галілея, Коперника і Ньютона, вказав зокрема на різницю між печерною людиною і професором Ейнштейном і взагалі висловив чимало великих ідей, що їх усі, до єдиного слова, магнітофонна стрічка зберегла для людей майбутнього.
І знову всі почали питати один одного:
— З'їдять вони нарешті свій шоколад чи не з'їдять? Мабуть, учені сподівалися, що генерал, у свою чергу, теж виголосить довжелезну промову, але генерал мовчав.
Учені, витріщившись один на одного, неначе фехтувальники у вирішальну мить смертельної дуелі, піднесли до вуст шматочки шоколаду і надзвичайно обережно поклали їх на кінчик язика.
Учені закрили рота.
Пожували.
Проковтнули.
Заклякли, мов статуї у міському парку. Раптом гримаса спотворила обличчя професора Россі. Точнісінько така гримаса, як у дзеркалі, з'явилась на обличчі професора Теренціо.
— Не смакує? — запитав синьйор Мелетті, нітрохи не відчуваючи урочистості моменту.
Усі обурено засичали на нього:
— Т-с-с-с!
— Мугир! — пробурчав собі під ніс генерал. І, звертаючись до учених, сказав: — Ну, то й що ж, синьйори? Ми чекаємо.
— Я відчуваю, — промимрив професор Россі, — наче ядуху…
— А я вже зовсім задихаюся… — прошепотів професор Теренціо.
— Мабуть… мабуть, цей шоколад… — почав професор Россі.
— Отруєний! — закінчив професор Теренціо.
— Негайно! — наказав генерал.1— Викличте швидку допомогу! Треба терміново відвезти їх до найближчої лікарні!
— Пробі! — зарепетував синьйор Мелетті. — Ріта! Моя Рітучча! Паоло! їх теж треба відвезти до лікарні! Швидше, ради бога, швидше!
Професор Россі і професор Теренціо уже просто корчилися, буцімто від нестерпних болів, розстібали на собі комірці, тремтячими руками чіплялися за генерала, полковника і навіть за синьйора Мелетті.
— От, — крикнув хтось, — от що виходить, коли бояться пустити в діло гармату!
Але переполох був такий великий, що неможливо було точно визначити, хто був автор цієї історичної фрази.
Професор Дзета
Поки машина швидкої допомоги під оглушливе виття сирени везла до лікарні вчених, які безперестанку скаржилися на біль, і Ріту, яка, навпаки, не хотіла їхати, бо почувала себе чудово, Паоло в цей час, утікши від батьківської кари, блукав полями. Був ранок, і хлопець нудьгував без діла. Аби згаяти час, він почав був ловити ящірок у покинутому кар'єрі. Але заняття, яке так захоплювало раніше, коли йому траплялося прогулювати уроки, сьогодні здавалося нестерпно нудним. Попоїсти дома він не встиг, але, правду кажучи, після вчорашнього бенкету він міг і не снідавши гуляти ще годину-дві. Почувши вдалині виття сирени, Паоло подумав, що вже мабуть, обідня пора, і мимоволі повернув до Трулло. Йому не йшла з думки вчорашня пригода у торті.
"Даремно ми поквапилися і втекли, — казав він сам собі,— той загадковий синьйор Джепетто, чи як там його, аж ніяк не був страшний. І зовсім не був схожий на марсіянина. Я можу поклястися, що він усміхався!"
Хлопець ішов по вулицях Трулло, трішки хвилюючись від думки, що його, певно, вже розшукують. Зненацька його погукав шкільний товариш:
— Паоло, де це ти пропадав так довго? Ти що, може, хворів?
— Так, — поквапно відповів Паоло, — я хворів, але вже одужав.
А сам подумав: "Отже, ніхто нічого не знає! Тепер аби тільки не здибати батька".
Незабаром він знову опинився в розташуванні пожежної команди, якраз у тому місці, де вчора двічі переходив через "кордон".
"Де два, там і три! — вирішив хлопець. — Але цього разу буде набагато важче".
Торт на вершині горба не виказував ніяких ознак життя.
Якийсь пожежник у відповідь на питання Паоло сказав, що, на його думку, наказ починати штурм космічного корабля от-от має надійти.
— Спершу, звичайно, прозвучить сигнал тривоги, — додав він, — і все цивільне населення повинне буде сховатись у підвалах.
— Хочете влаштувати невеличкий душ марсіянам? — ущипливо спитав Паоло.
— Ось я тобі зроблю душ, якщо ти хутко не щезнеш звідси! — відповів пожежник.
Але тут, радісно гавкаючи, хтозна-звідки пригнався. пес родини Мелетті.
— Дзорро! — зрадів Паоло і став гладити собаку. — Де тебе носило, бродяго?
Дзорро щасливо крутив хвостом.
— Хочеш вернутися туди, еге ж? — шепнув Паоло, чухаючи псові за вухом. — Почекай, зараз ми щось та виметикуємо.
Щаслива думка сяйнула йому, коли він побачив камінця, що лежав на землі, наче хтось навмисне поклав його там. Усміхаючись нищечком, Паоло підняв камінця, зачекав, поки пожежник одвернувся, і щосили шпурнув камінця на горб. Дзорро подумав, що з ним граються, і за звичкою помчав уперед, щоб принести камінця господареві. Але саме цього не міг допустити Паоло.
Щойно Дзорро прослизнув крізь заслон. Паоло стрімголов кинувся навздогін, кричачи:
— Допоможіть! Допоможіть! Мій пес! Я не хочу, щоб його забрали марсіяни! Аргус! Аргус!
— Назад! Негайно вернись назад! — закричали пожежники. — Вернись назад, дурню! Чи варто важити життям заради пса? Ви тільки гляньте, це хлоп'я збожеволіло! Вернись назад негайно ж!
Але Паоло, здавалося, геть оглух.
Дзорро з камінцем у зубах зачекав на господаря і разом із ним побіг нагору, голосно гавкаючи, ніби зрозумів, що йому треба робити у цій грі.
— Хлопчику, вернись назад! Там небезпечно! — кричали пожежники. їхні крики зібрали вже невеликий натовп.
— Та це ж син синьйора Мелетті! — упізнав хтось хлопця. — Дивіться, там нагорі хтось є!
— Марсіяни! Марсіяни!
— Він ухопив Паоло, дивіться! Поніс його до себе на корабель!
В останню мить, підбігши до торта, Паоло побачив, як блиснули окуляри загадкового синьйора Джепетто біля входу в тунель, який вони з Рітою прокопали в торті. Страх змусив його на якусь мить завагатися. "Ні, я дізнаюся, хто він є насправді! Та я ж для того й прибіг сюди: дізнаюся, пан чи пропав!" — подумав Паоло з відчайдушною рішучістю.
Однак загадковий чужинець вирішив усе перш, ніж хлопець спромігся щось зробити: старий схопив його за куртку і блискавично затяг всередину, водночас намагаючись відігнати пса, який вчепився йому в ногу.