Антончика не було.
Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик — це не напарник.
Павлуша прийшов би обов'язково.
Ех, коли б зі мною оце зараз Павлуша! Зовсім був би інший настрій...
Чекати більше не можна. До діда Салимона звідси іти хвилин десять не менше.
Я вилажу з кущів, розминаю закляклі ноги і ще з якоюсь останньою надією вдивляюся в темряву. Може, все-таки іде Антончик... Ні, нема.
І я вирушаю.
Іду вулицею і чогось спотикаюся на рівному місці.
Ех, коли б оце зі мною зараз Павлуша! Зовсім було б усе по-іншому.
І що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мріяли удвох про ту славу всесвітню... І стільки зусиль на здобуття її витратили марно... І раптом він кинув мене і пробивається до слави сам. Ну хіба це не зрада? А що, як він справді стане великим художником? Хіба це по-товариському? Він стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смішняком, що тільки кипить і булькає, а толку ніякого.
От і зараз. Ну куди я іду? І чого? Іду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Сміх! Повірив, що душа і розум людський за законами фізики перетворюються на привид. І хто це сказав? Теж іще класик виріскався! Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема.
Які там привиди! Ніяких привидів у нас і близько нема. Подумаєш, в Англії. За кордоном, у імперіалістів, справді все це може бути — у них і ку-клукс-клан, і гангстери, і негрів убивають, і привиди, звичайно... А в нас — наука, космонавти, піонерська зоря і зарядка по радіо.
Так що — не йти, може?
Ех, якби можна було...
Так завтра ж хлопці дізнаються — засміють. І для чого ж я тоді апарата крав? Однак уже Бардадим кінцівки повисмикує.
Піду. Звісно, ніяких привидів там нема, але для очистки совісті піду.
Погода зіпсувалася. Знявся вітер. По небу гінко йшли темні клубочасті хмари. І повний місяць, що півгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крізь хмари світлою плямою, а то й зникав зовсім.
Але я подумав, що погана погода — якраз для привидів гарна погода. В усіх книжках привиди з'являються саме під час негоди, коли виє вітер, січе дощ, шаленіє шаруга...
Пригнувшись, я пролажу між воринами і, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудіти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дідова картопля.
Тихо. Всі сплять. Тільки в хаті діда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племінник-москвич. Надто вже складно, інтелігентно, по-городському. Зі свинарника йому в тон підрохкуе льоха. Я навіть розвеселився від цього дуету. І стало мені не страшно аніскілечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дійду до каплиці, хвилин з п'ять почекаю, клацну кілька разів каплицю, щоб у хлопців ніяких сумнівів не виникло, що я тут був, і піду додому. Заздалегідь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть і йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вітер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша і бровою не поведе. Тільки хмикне зневажливо: "Подумаєш, кладовище! Ах, як оригінально! Вроді ми з тобою не ходили вже викопувати діда Салимонового предка-запорожця з могили і в Києві в Лаврі не були уночі. Посоромився б!"
І мені справді стало соромно, що я так нецікаво, неоригінально придумав.
Не буду, звичайно, чекати ні хвилиночки. Дійду до каплиці і одразу назад.
Я минув свинарник, переліз через погрібню і, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
Он уже в кінці саду вимальовується на тлі неба Горбушина каплиця.
І враз... Враз холодні слизькі мурашки потягли мою душу по спині униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила і пішла в землю. Я заціпенів без душі, порожній, як бубон. Нічого в мені не було, нічогісінько . Крім жаху.
Біля Горбушиного склепу стояв... білий привид. Білий привид без голови. Стояв, гнівно розмахуючи руками. А зі склепу чувся приглушений стогін. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очі рукою.
Привид був на місці. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого підступного вбивці і мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, і це мені мариться). Боляче. Ні, не сплю.
Привид стояв, трагічно розмахуючи руками. Білий. Без голови. Я бачив його дуже чітко на чорному тлі каплиці. І оте темне біля шиї — то ж, мабуть, плями крові.
Раптом здалося, що він наближається до мене, А я не міг зрушити з місця від страху. Минула секунда, дві, три... Ні, не наближається. Ходить біля каплиці й свариться кулаками. А крізь шум вітру явно чути з-під землі стогін і плач сотника Горбуші.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руці.
Знімай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знімай, ну!
Це ж...
Я підніс апарат до ока, навів на привид і клацнув. Ну, зараз щезне.. Але привид не щезав.
Це суперечило всім моїм знанням про привиди. І тут мені стало зовсім моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликів. А очима прикипів до привида, не зводячи з нього погляду. Я не міг повернутися до нього спиною. Мені здавалося, що тоді він кинеться на мене ззаду і схопить руками за горло. Це закон. До привидів не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, і я переліз навпомацки через погрібню.
І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся і дав драчки.
Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньоі ворини. Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів.
Я не пішов, звісно, спати в хату, але й надворі лишатись побоявся. Заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зітхання. Під це зітхання я й заснув нарешті.