Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька ходив, задерши носа, і тільки чвиркав крізь зуби слиною у наш бік (словами зачіпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний ніс і чвиркання крізь зуби можна було б пережити.
Але він дошкулив нам іншим. Він організував на вигоні "Запорізьку Січ"... Військо було набране лише з "нащадків". І кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиваній сорочці, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодіяльності, у старезній дідовій папасі, що в ній уже багато років неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм військом, водив його у походи, влаштовував гульбища і козацькі розваги.
Ми сиділи в кущах і слухали, як долинав з вигону бадьорий запорізький марш:
"Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Ген, нумо, хлопці, до зброї! На герць поіуляти, слави здобувати'"
Ми скреготали зубами.
Ми ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...
Ми, а не відмінник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
І щоб же йому таке заподіяти, чим би ж його під... той, підкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло мені раптом. — Ти пам'ятаєш "Лист запорожців турецькому султанові"?
— Га? Ну й що?
— Напишімо їм такого листа.
— Як? Вони ж самі запорожці
— Які вони в біса запорожці! Хіба вони справжні? Фальшиві вони. Самозванці. Подумаєш, предки!.. Так і напишем: предки ваші хороші, а ви чорті-що.. Текст листа запорожців у мене дома є — у книжці "Україна сміється". Перелицюєм і буде — во!
— Ходім!
Взявши у мене текст, ми пішли до Яви. Бо у нього над столом якраз висіла картина Рєпіна "Запорожці". Сівши під картиною і дивлячись, як ото весело писали запорожці листа султанові, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
І от нарешті після довгих мук народився "Лист справжніх запорожців фальшивому лжекошовому, плюгавому відміннику Карафольці і його задрипаному військові":
"Ти—шайтан дурепський, проклятущого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дірка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат відміника недогризенний! Твого зачуханого війська ми не боїмось, землею і водою будем, битися з тобою! Не козаком тобі називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! І в голові в тебе не мізки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобі відказали, плюгавче! І за це поцілуй нас у брудні порепані п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"
Ми написали це все великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспівуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" — ми пішли на вигін і урочисто вручили Карафольці "пергамен".
Ми були певні, що авторитет Карафольки після нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє відро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого і ввічливого листа-відповідь.
"Дорогі друзі! Ви лаєтесь дуже красиво, але тільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми прекрасно це розуміємо. Ми залюбки прочитали вашого листа і навіть згодні прийняти вас у свое запорізьке військо писарями — хоч у вас і двійки з мови.
Між іншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "відмінник", навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, підручник граматики, стор 4, § 23).
З привітом.
За дорученням славного війська запорізького кошовий Степан Карафолька".
Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.
— От якби нам справжню козацьку шаблюку... — зітхнув я. — Або пістоль... як ото археологи викопали... Полетів би Карафолька з кошового в один мент!
— Га? — стрепенувся Ява. — Ага... Шаблюка.., або пістоль — це було б справді... Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... "
— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.
— Викопати! — примружився раптом Ява.
— Де? Так вона тобі и лежить під земле... Єдина козацька могила біля села була, та й то уже — фіть!
— А на кладовищі?
— Ти що??! Бр...
— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні у траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, а то й більше.. Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований... А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Із зброєю. От і кумекай.
— Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...
— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двісті років...
— Все-таки... навіть череп... Якось воно...
— Та ми того черепа й не чіпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пістоль обережненько викопаєм і знову зариємо. Ніхто й не помітигь.
— То, може, хоч діда Салимона спитать?
— Хіба то його власність? То ж не картоплю па його вгороді копати... Та и як ти спитаєш: "Дозвольте вашого прадіда викопати. ." Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...
— А коли ж?
— Вночі...
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та ні, але...
— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зітхнув я. — Спробуєм...
Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Яьщо не були — то не ходіть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тоді... Хіба я міг показати перед Явою, що я боюсь, коли він, сатана кирпата, вів себе так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.