Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.
Ліворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур'янів різних, кам'яний фортечний мур з бійницями. Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю...
— От де у сищиків-розбіиників грати! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Да-а, у сищиків-розбійників тут... точно!
Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані... Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір лаври.
Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями. І я зрозумів... Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір... — все це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Явинім серці постріли, і "Руки вгору!", і звуки погоні, і... все, що потрібно в пригодницьких фільмах.
Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.
— Ми лише подивимось і все, — благально-ніжно глянув він на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте, — заторохтіла Валька.
Довелося зайти.
— Тут лавра кінчається... — пояснювала Валька. — Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Різдва Богородиці, збудовано у 1696 році у стилі барокко.. — вголос прочитав він.
— Аварійне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує...
Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний затрушений вигляд: бані облуплені, чорнї, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле скособочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними загратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам'ятники...
Ми обійшли церкву і, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятників:
"Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г."
I на другому:
"Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г."
— От бачиш, — сказав Ява. — Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів іти.
— У нас тут багато історичних поховано, — сказала Валька. — В лаврі — Кочубей, Іскра, у Видубецькому монастирі — Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові — Юрій Долгорукий, що Москву заснував.
Ява знову гордо глянув на мене, ніби все те не Валька казала, а він казав.
— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімте до того Валер'яновича.
— Ходімте, ходімте, — підхопила Валька.
Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.
Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір'ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, рожі, флокси, — що тільки хочете.
І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.
Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала Ніхто не відповів Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавшії долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
— Нема, ви знаєте, — ніяково сказала Валька — Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника Він, як добре себе почуває, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди іде зранку, а по обіді повертається.
Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довірив — чоловік, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:
— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій Він скоро прийде, не хвилюйтесь.
Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе почував і подався до племінника на Куренівку.
Ми йшли назад.
Дивне було враження від усього, що ми бачили.
Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз — церкви, затишок, хрести, старі могили, "генерал од інфантерії Красовський", потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька, сільська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури киркають, рожа край вікна, соняшник А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч — велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло.