— Нічого, — удавано бадьоро сказав Ява. — Я був певен, що в опері нема. Оперні артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден співак не стане тобі купатися на пляжі. Купаються тільки драматичні артисти.
Ми спустилися по вулиці Леніна до Театру російської драми імені Лесі Українки. Але й там (а після того в театрі імені Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, і серед портретів, що висіли в фойє, я не знайшов того, кого шукав. Лишався останній Київський театр юного глядача. Ми піднімалися від театру імені Франка по сходах повз незвичайний дім на вулиці Орджонікідзе, що був геть-чисто весь обліплений чудернацькими фігурами: тут були і слони, і змії, і дивовижні птахи, і зовсім якісь незрозумілі потвори і чудовиська... Іншим разом я б, роззявивши рота, витріщився на цей дім, бо такого дому ніде в світі нема, тільки в Києві. Але тепер я байдуже проходив повз нього і навіть не дивився!
В душі моїй було так темно і погано, що всі ці страховиська, якби ожили і заглянули, — перелякалися б.
— Не журися, — втішав мене Ява. — Ну, звичайно ж, він з юного глядача. Точно. От побачиш. І грає царя в якійсь казці для малят. І напевне, комік. По-моєму, ми його навіть бачили колись по телевізору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через поріг і впав. Ги ги...
Ява намагайся розвеселити мене. Але я не піддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача він марно пробував заспокоїти мене.
Ми зайшли в театр і наче у школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, біганина. І все чогось малеча — навіть без піонерських галстуків ще. Підійшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярів, учнів першнх-четвертих класів. П'єса-казка.
— Про царя? — жваво спитав я.
— Ні, про Червону Шапочку, — відповіла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим більше, що треба у фойє артистів побачити.
— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.
Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. І до кожного я підходжу з тремтінням, з острахом. Останній же театр, останні надії.
Переглянули ми всі портрети, і впало, покотилося моє серце... Нема нашого артиста, нема та й годі. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Значить, не артист він. Але ж він точно сказав, що артист. І про царя ж говорив... Як же це так!
— Стривай, не журися, — підбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помістили. Пам'ятаєш, як Стьопа Карафолька на шкільну Дошку пошани не попав, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, і мордяка була, як гарбуз. Може, і в цього щось таке ..
— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться .
— Хлопці! Здоровте, хлопці! — чуємо раптом Обертаємось на голос і бачимо — Вальку. В білому платтячку, з великим бантом-метеликом на голові, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синій шкільній формі.
— Я вас зразу впізнала, — радісно скрекекече Валька. — Ви давно в Києві? Ви з екскурсією приїхали, чи як? Ви самі чи з усім класом?
Я мовчу... Це його знайома, хай він і говорить Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Він спершу зблід, потім почервонів, потім знову зблід, потім почав братися якимись плямами. Такого вигляду він не мав навіть тоді, коли торік провалився у старий колодязь.
А Валька не вгаває:
— А ви на скільки приїхали? А лиходіїв своїх ви впіймали тоді чи ні? Обіцяли ж написати. Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зі мною говорити?
Нарешті Ява опанував себе і розтулив рота. І з того рота вилетіли слова:
— То чого... ми нічого ми навпаки ..
Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають'
Та й пізно було втручатися, бо якраз продзвенів третій дзвінок, і всі заспішили в зал. Вистава почалася.
Ми сиділи у сьомому ряду. Валька у дев'ятому. І Ява замість того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стілець полірує і голову назад повертає — на Вальку зиркає.
— Голову скрутиш, доведеться задом ходити, — в'їдливо кажу я. Та він навіть і не глянув на мене.
А на сцені відбувалися різні казково-дитячі пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже підтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.
Підступний сухоребрий і довгоносий Вовк саме пробивався у двір до Бабусі, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, — зводила барикади з меблів, бігала по всій сцені, жбурляла у Вовка глечики і каструлі.
А попід тином біля якоїсь буди була прив'язана справжня жива курка — єдина Бабусина худоба. І от під час дії курка заплуталась у шворці, якою була прив'язана, і почала битися. Захоплені боротьбою Вовк і Бабуся нічого не помічали. Всі з хвилюванням дивилися на бідну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.
Бачу — Ява крутиться, крутиться на стільці, наче йому жару в штани насипали, потім враз підвівся і пішов. Прямо по проходу до сцени. Я принишк. І зал принишк; і всі голови до Яви повертають, як на параді до генерала, що обходить війська А Ява йде, іде, іде, піднімається на сцену, підходить до курки і починає її розплутувати. А артисти собі грають, ніби не помічають Яву, ніби його й нема на сцені. Ява розплутав курку і спокійнісінько пішов назад на своє місце. Тільки коли він сів, я почув, як важко він диха, і як бухкає в його грудях серце. А через кілька хвилин Вовк з'ів-таки Бабусю, і перша дія закінчилась Завіса опустилася, в залі спалахнуло світло. Всі заплескали в долоні, причому більшість глядачів повернули голови і дивилися на Яву. І було незрозуміле, кому вони аплодують — артистам чи Яві. До нас відразу підбігла Валька.
— Ой здорово! Ой молодець! І як ти наважився! Я б ніколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навіть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усі бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звідусіль на Яву були спрямовані захоплені погляди. І коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушені голоси: "Оцей! Оцей! Он він пішов! У білій сорочці!" По-моєму, це було саме те, про що міг тільки мріяти Ява. Він був щасливий. Сказати, що він сяяв, це, мабуть, нічого не сказати. Він ходив по фойє, як на ходулях, ніби він вищий всіх на світі. Очі його випромінювали щось таке, чого не здатні випромінювати очі звичайних людей. І такий він був далекий-далекий від мене, як ніколи в житті. Я і мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не існували Звичайно, він був герой, це ясно, але мені було неприємно дивитися на нього.