Тореадори з Васюківки

Страница 52 из 137

Нестайко Всеволод

— Не хочу!

Тоді я сказав:

— Даремно. Аніж висвічувати отаким вухом на людях, краще посидіти півтори години у темряві в кіно. А за цен час воно стухне.

Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:

— Ходім!

І я швиденько побіг у касу брати квитки.

Дивилися ми "Семеро сміливих", героїчний фільм про полярників. У фільмі весь час шаленів буран, мела хурделиця, і герої, обвішані з носа до черевиків льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижані гори, провалювалися і тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кіно, в очах у Яви вже не було тої безнадійної туги і відчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).

Я відчув у животі неприємну смоктущу порожнечу — хотілося вже їсти — і сподівався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично відмовився, боявся, щоб тітка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав і вдарився чи їхав у переповненому автобусі і дверима защемило абощо. Хіба мало нещасних випадків може статися з людиною у такому неспокійному місті, як Київ. Але переконати Яву я не міг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Біля Володимирської гірки, там, де павільйон "Морозиво", Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо і, страдницьки подивившись на мене, сказав:

— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б... Га? Як ти думаєш?

Я помацав себе за груди і здвигнув плечима. Я знав, на що він натякає. Тітчині гроші ми вже протринькали на кіно. Це ясно. Але в нас ще були гроші. На грудях у мене в потаємній кишені зісподу лежала троячка, півроку збирана мною і Явою троячка, на яку ми покладали великі надії. Ми домовилися витратити її тільки на дуже інтересні або ж заборонені нам втіхи, на які не дасть грошей тітка. Чи то на політ над Києвом на вертольоті, чи то на фільм, на який "до 16 років не дозволяється..." — ми ще самі точно не знали. Оскільки характер у Яви був легковажніший, ніж у мене, і він міг гухнути троячку за півгодини, вирішили, що збсрігатимегься вона в мене і витрачати її будемо тільки за обопільною згодою.

І от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива і мені хочеться, але ж то легковажність. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогодні постраждав, ич, тримається за вухо, і очі в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зітхаю і рішуче йду до павільйону. Ява за мною. Сідаємо за столик і замовляємо по сто грамів найдешевшого, "Вершкового". Подумаєш, тринадцять копійок порція! Не збідніємо...

Ми імо з апетитом, прицмокуючи і облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамів! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалі, відбиваються наші похнюплені носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вухові треба ще морозива. Я облизую солодкі губи і — наче з моста у воду — замовляю дві порції пломбіру.

І смачне ж морозиво роблять у Києві, ох і смачне!

Ви думаєте, на пломбірі Явине вухо заспокоїлось? Нічого подібного. Після пломбіру було шоколадне, погім фруктово-ягідне, потім горіхове .. І до кожної порції додайте ще по склянці газводи з сиропом. Дорого обійшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павільйоні. Лишилися копійки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павільйону похитуючись.

Півгодини сиділи ми на лавочці біля павільйону мовчки. Раювали. От якби щодня обідати морозивом! І снідати морозивом, і вечеряти!

Потім Ява глянув ліворуч і сказав:

— Ти думаєш, що ото таке?

Я глянув і сказав:

— Чортове колесо.

— Так чого ж ми сидимо?

— Ходімо.

— А гроші у нас є?

— На чортове ще буде.

Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалію. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що...

Ми якраз добре встигли. Остання кабіна вільна була. Тільки ми сіли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух і здорово! Піднімаємось-піднімаємось-піднімаємось... Все у тебе в середині вниз іде. А тоді опускаємось-опускаємось-опускаємось. І все у тебе всередині вгору іде. Ну точнісінько як на літаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки літав, а що ж ви думали — на "кукурудз-нику" сільгоспавіації, що наші поля обприскував.)

І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж... парашутна вишка! Точно! Вона!

Мені ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Мені просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше діло. Все одно, як морякам плавать.

— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз підем стрибонемо з неї.

— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути він завжди — за!

РОЗДІЛ IV

Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири

Ми біжимо сходами, що ведуть з "містечка розваг" униз до набережної. Хороші сходи. Але довгі. Хоч і вниз бігти, а все одно захекались.

— Чого бігти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: "Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!"

Збавили ми хуткість. Пішли.

Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось іаке, і на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кінці.

— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.

Ява любив читати різні історичні і меморіальні дошки. Підійшли ми. До стіни пригвинчена мармурова дощечка:

"Пам'ятник на відзнаку

Повернення Києву Магдебурзького права

Споруджено в 1802 р.

Архітектор А. І. Меленський".

Ніколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник — це або на коні, або пішака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи геній. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасія!

Напис на меморіальній дошці був не одинокий. Крім нього, було ще багато написів. Але вже од руки і значно пізнішого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманітними формулами: