— А що, можна, — погодивсь я.
І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, в своєму житті почули одчайдушне й протяжне:
— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю...
Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ні цурки, ні навіть палки не було видно.
Ще від час гри, чим більше темніло, тим більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувані його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотічи зубами.
— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.
Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб. Ніч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
— Значить, план такий, — шепотів Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: "Руки вгору!", ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: "Товаришу Валігура, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!" Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.
— А... а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.
— Як—що? Передамо в міліцію. Товаришу Валігурі передамо.
— То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.
Ох, і нащо я це сказав!
— Ні, ні в якому разі! — категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишусь на острові. А ти повезеш його в міліцію.
Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.
— Та що... та як... та ну... — забелькотів я.
— Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Валігури,і все.
— Та Валігура ж ще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.
— Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.
— Н-не-треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я. — Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб'ю його, і мене тоді розстріляють.
Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: "Руки вгору!" — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виходить, усе повинен робити я. Дзуськи!
— Ні! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.
— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!
Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Іч, як тримається впевнено!
Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дні сиділи в човні нишком, загамувавши подих, — прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати...
Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждать, довго ждать, може, навіть усю ніч, аж до світання, поки не приїде Книш.
— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будем, як мокрі курки, і нічого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.
— Твоя правда, — зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.
Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь-ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.
Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.
— Не спи, бо прогавимо, — шипить з кущів невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким завзятим? Невже він справді не боіться?
Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б'є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і... Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Дійсно, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть наші тіла. Тоді будуть гучні похорони, з музикою, з промовами. Ховатиме вся школа, все село. Всі плакатимуть. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: "А я ж бачила його напередодні. Він був такий хороший, такий чемний — допомагав мені витягати воду з криниці. І Ганею назвав. Я ще йому дев'ять копійок пезичила. Знала — я б йому п'ятдесят оддала назовсім. Який буз хлопець!"
Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:
— Не спи!
І я трагічно шепчу у відповідь:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти!
Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубочаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.
Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. і тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:
— Р-руки вгор-ру!
Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно вереснув:
— Дядя міліціонер, сюди! Дядя міліціонер, туди!
І завмер, злякавшись власного голосу. "Ой що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: "Руки вгору!" Ой, що ж це буде!"
— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.
Якусь мить було тихо, потім...
— Га? — наче не дочувши, спитала "грізна постать".
І щось глухо вдарилось об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.
Перед нами був... дід Варава.
— Діду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нареші Кукурузо.
— Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовгодзьоби?..
Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив чому оце — "руки вгору..." Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.